Середа, 20 листопада 2019

Війна наяву, у снах та в телевізорі: боєць зі Світязя розповів про свою військову службу

13.10.2019 / Новини, Статті

Дмитро Мартинюк зі Світязя так хотів служити в армії, що в 2013 році сам пішов до військового комісаріату по повістку. Тоді ще не знав, які «сюрпризи» підготує йому виконання військового обов’язку: замість року служби – півтора, замість навчання і тренувань – справжню війну.

Воїну довелося виходити з окупованого Криму, стояти в обороні Луганського аеропорту, захищати прифронтовий Маріуполь.

Зараз, згадуючи пережите, каже: «Був юним, відчайдушним, про рідних не думав, нічого не боявся, скрізь хотів бути першим, навіть на передовій… Проте війна – це страшно».

Про це пише газета «Новий погляд+», передає Район.Шацьк.

А почалося все з того, що18-річний Дмитро настільки заздрив друзям, яких призвали в армію, що в буквальному сенсі випросив собі повістку в Любомльському військкоматі. На той час він вже закінчив школу і здобув спеціальність водія в Луківському училищі. Восени почалася Революція гідності, а навесні наступного року підрозділи російської армії захопили Кримський півострів. Дмитро Мартинюк у той час служив в Криму, у внутрішніх військах.

«Зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків, з автоматами і кулеметами оточили нашу військову частину. Тримали в облозі цілий місяць, проте наш підрозділ не здавався ворогу, надіючись на підмогу. Втім, одного дня командир подякував нам за службу і повідомив, що у зв’язку з обставинами, які склалися, солдатів відправлять автобусами на материкову Україну. На кордоні озброєні російські найманці поводили себе, як господарі: обшукували нас, перевіряли сумки. Дуже прикро було, що один з наших командирів не захотів повертатися в Україну, а присягнув на вірність ворогу, – розповідає військовий.

 

Коли в квітні 2014 року російські загони вторглися в український Донбас, Дмитро служив у Мелітополі Запорізької області. Зізнається, що не думав відсиджуватися в тилу, тому як тільки йому запропонували службу в зоні АТО, відразу погодився.

«Я в таких ситуаціях завжди перший. А ще як почув, що полетимо на Донбас літаком, то ні хвилини не сумнівався в своєму рішенні. Юний ще був, хотів сильних вражень, щоб армія запам’яталася…»

5 строковиків і 10 контрактників з його частини потрапили влітку в Луганськ. Дмитро Мартинюк ніс чергування на посту в Луганському аеропорту. Саме тоді там точилися бої за встановлення контролю над летовищем. Це вже була справжня війна: із бомбардуванням, обстрілами, втратами побратимів.

Проте боєць із Світязя прослужив там недовго: прийшов наказ командування вивести з гарячої точки всіх строковиків. Через деякий час Дмитро взнав, що російські регулярні війська оточили аеропорт, а потім артилерія ворога повністю його знищила.

 

Далі був прифронтовий Маріуполь і служба в якості водія. Боєць мав водійські права, тому йому доручили броньованого КАМАЗа. Виїжджали автомобілем на ротацію і охороняли артилерію. Територія охорони знаходилася в третій і другій лініях фронту, проте вже там земля аж стугоніла від вибухів.

«За кілометр від нас були сєпари, тому спокій міг тільки снитися. Спершу було лячно від майже цілодобових обстрілів, а потім звик. Через деякий час почав орієнтуватися: цей вибух далеко від нас, можна не хвилюватися, інший вже поряд – за 500 метрів. Коли доводилося стріляти у відповідь, ми відразу змінювали місце дислокації», – пригадує боєць.

 

Служба припала на зиму, яка того року була на Сході дуже суворою. Мороз до мінус 20-30 градусів. Військові спали в холодних землянках, у машинах. Щоб не замерзнути, Дмитро одягав на себе по декілька светрів, шапок, бушлатів. Харчувалися погано, переважно дешевою «Мівіною» з магазину.

Стало набагато легше, коли почав отримувати допомогу від небайдужих людей. Декілька «рятівних» посилок надіслали воїну-земляку шацькі волонтери з громадської організації «Небайдужі». В них були добротні берці, спальний мішок, термобілизна, бушлат, бінокль, продукти тощо.

За рік служби Дмитро Мартинюк настільки звик до воєнного середовища і здружився з побратимами, що коли його відпустили додому в Світязь у коротку відпустку, відразу захотів повернутися назад. Каже, що на фронті все зрозуміло: тут свої – там ворог. У тилу все складніше. Йому було важко усвідомити те, що поки захисники ризикують своїм життям в ім’я України, в рідному селі люди працюють, дбають про покращення свого добробуту, веселяться, а війну сприймають, як фільм, як щось далеке, недосяжне і таке, що їх не стосується.

Повернення на передову було для Дмитра бажаним, попри постійну небезпеку і складні побутові умови. Найстрашніше було, коли гинули побратими, коли всім підрозділом «скидалися» на похорон і проводжали загиблих в останню путь. Січень, лютий, березень 2015-го…

За ці три місяці служби Дмитро Мартинюк ще більше змужнів, став досвідченим воїном і навіть почав думати про те, щоб продовжити кар’єру військового. Вже в травні демобілізованого героя-захисника урочисто зустрічали в Шацьку його друзі і волонтери. Останні не вірили, що цьому 20-річному юнаку довелося побувати в пеклі війни.

 

Включитися в мирне життя було непросто. Війна часто приходила в снах, нагадувала про себе новинами в телевізорі, телефонними розмовами з друзями, які залишилися нести службу на Донбасі. Морально важко було відмежуватися від пережитого, проте мирна праця, бажання повернутися до сімейного затишку, до нормальних людських стосунків взяли верх над думками про війну.

Свою військову форму Дмитро Мартинюк повісив у шафі з надією на те, що вдягати її прийдеться лише на такі свята, як День захисника України і день перемоги нашої держави у війні з агресором.

Вірить, що так і буде!

Мирослава ЦЮП’ЯХ

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*