У Шацькому районі батьки досі чекають сина з Афганістану

11.10.2016 / Новини

Свого сина Ганна та Дмитро Хомичі зі села Підманове Шацького району Волині чекають довгі 35 літ.

Що Володя ступить на батьківський поріг, притулиться, обійме… Його у них забрала війна в Афганістані.

Про це пише журналістка Наталка Кравчук на сторінках видання “Високий замок”.

Роки минають, десятиліття, а рана не гоїться, свідомість не сприймає очевидних речей. Підсилюють батьківську віру ворожки, запевняючи, що він живий.

Батько заглядав у… порожню труну?

Володю забрали в Афган у березні 1980-го. Аж раптом після Різдвяних свят приходить чорна звістка: «Вертається ваш Володя додому. В цинковій труні…».

Голосіння бідолашної матері чуло все село. Хотіла хоч краєм ока глянути на загиблого сина, торкнутися його руки. Але військові не дозволили відкрити кришку домовини. Мовляв, привезли тіло на 11-й день, як відкриють, в хаті такий сморід стоятиме, що ніхто не всидить.

– Але я відкривав! – зі сльозами на очах зізнається Дмитро Петрович. – Підпоїв хлопців, вони поснули. Я за сокирку – й підважив. Дивлюсь – порожньо. Одна форма лежить.

Поховали Володимира з почестями, а в Хомичів закралася думка, що, може, син живий. Якось на залізничному вокзалі вчепилася до них циганка: «Чужу труну вам у дім привезли. Ваша душа жива». І стали батьки сина шукати.

Оббивали владні пороги – та всюди їх переконували: Володя загинув. Слали листи друзям, з якими воював, – їхні відповіді повертали надію. Ті писали, що коли прилетіли вертольотом забирати поранених та убитих, на обвугленому тілі справді була бірочка «Хомич Володимир Дмитрович». Але чи справді то лежав він – невідомо, адже обличчя було обгоріле, навіть товариш, який з ним пліч-о-пліч служив, його не впізнав.

– Якщо там труп Володі був, то чого ж його в труну не вклали? – батько ще і ще шукає зачіпки.

Мати досі їздить по провидцях

Кинулися Хомичі до ворожок. Ті в один голос переконували: живий. Були на прийомі у відомого на весь Союз екстрасенса Альберта Ігнатенка.

– Він нам сказав: «Син живий. Отримав удар, але не від кулі», – розповідає мама Ганна Терентіївна. – А в 1984 році знайомий чув по радіо, що чотирьох хлопців – українців, які служили в Афганістані, – викупили з полону. І нашого називали прізвище, село і район. Але як ми почали добиватися, що і до чого, всі казали, що такого не було…

Старенька шукає сина. Знову і знову сідає в таксі, щоб зустрітися з черговою ворожкою. Недавно була в однієї – і ще раз почула таке бажане: «Живий…».

– Кажуть, що він пам’ять втратив. Але обов’язково додому вернеться. Я вірю. Хоч би дочекатися, не вмерти, – плаче.

Вони рідко відвідують цвинтар, на якому лише кілька років тому поставили пам’ятник Володі. Не батьки – влада подбала. Тридцять років Ганна Терентіївна та Дмитро Петрович не давали на це згоди!

— Змирилися? – запитую.

— Що ви! Школа дуже просила – хай буде по-їхньому. Ми за упокій у церкву грамотки за Володю не дає­мо. Але щодня прошу у Бога, щоб здоров’я йому було, щоб дав про себе знати.

І він дає вісточку. У снах. Приходить до матері юним, струнким – у доспілих житах. Щось говорить до неї. «Значить, живий…», – знову тріпоче материнське серце, і вибляклі від сліз очі з надією визирають у вікно… Воно виходить на вулицю імені їхнього сина, героя-афганця Володимира Хомича.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*