Почесний мешканець Шацька розповів про п’ять вишиванок-оберегів

Почесний житель селища Шацьк Костянтин Чесноков має незвичайний фотоальбом під назвою «Мої ви­шиванки».

Світлини, датовані 1940-м, 1948-м і подальшими, зок­рема і сучасними роками, ввібрали в себе життєву історію поважної людини.

Про це пише “Район.Шацьк”.

На першій – 16-річний Костянтин Петрович, одягнутий у сорочку з чор­но-червоним візерунком. Її для сина вишила мама Лідія Георгіївна, коли сім’я Чеснокових жила у місті Краснодон Ворошиловградської області.

– Мама творила руками спра­вжні дива – в’язала, вишивала. Всі троє дітей нашої сім’ї мали вишиті невтомними маминими руками сорочки, і то не по одній, а по декілька. У мене було аж три. Перша, вишита до війни, є моєю улюбленою. До початку Другої світової я з задоволенням одягав її в свята і будні. Під час війни форма мого одягу змінилася, бо я саме навчався в військовому ліцеї, а вишита сорочка поїхала разом із мамою під Ташкент, куди було еваку­йовано всю сім’ю, – розповідає історію першої вишиванки Кос­тянтин Чесноков.

Після закінчення війни мама вишила для сина ще дві виши­ванки: одну – ніжними блакит­ними нитками, другу – різнобарвними. В ті роки національні сорочки не були надто поширеним серед українців одягом, проте в роки свого правління (1953-1964 рр.) українську со­рочку і навіть вишитий галстук по­любляв одягати Микита Хрущов, перший секретар ЦК КПРС.

Костянтин Петрович з великим задоволенням носив мамині вишиванки. Приводом були сімейні свята, офіційні зустрічі, уроки в школі і навіть подорожі колишнім Радянським Союзом. Пригадує пам’ятну поїздку до Вірменії у 80-х роках минулого століття, ку­ди традиційно приїхав у виши­ванці і прикував до себе увагу великої компанії вірмен.

– Ви звідки? – запитали після знайомства в Костянтина Петровича.

– З України, – відповів.

– Бандера??? – співрозмов­ники притихли і злякалися.

– Я ж не називаю вас даш­на­ками (представниками вірменської партії націоналістів – Авт.), а моя сорочка – це всього лише національний одяг українців, – не розгубився в цій ситуації Кос­тянтин Чесноков, який мав за звичку вивчати історію краю, де мав намір побувати.

Загалом же мій співрозмовник ніколи не чув слів осуду на адресу свого вишитого вбрання – лише схвальні відгуки. Мамині сорочки були вишиті малень­кими хрестиками, що робило візерунок витонченим і високо­художнім. Робота була акурат­ною – зворотний бік вишивки майже нічим не відрізнявся від лицевого.

Любила вишивати і дружина Костянтина Чеснокова – Надія Володимирівна. От уже декілька років, як вона відійшла у віч­ність, проте лишила чоловікові пам’ять про себе у вигляді ви­ши­тої червоним і чорним сорочки. У скромному візерунку – вся історія їхнього великого взаєм­ного кохання, спогади про миті сімейного щастя, труднощі, які завжди долалися спільними зусиллями, перемоги, котрі святкували разом з донькою Лідією.

До речі, саме Лідія Костян­тинівна подарувала батькові на 90-річчя, яке він відзначав минулого року, ще одну вишиту сорочку – п’яту в колекції Костянтина Петровича. Ветеран Другої світової війни і почесний житель Шацька є активним учасником районних подій, уро­чистостей, державних і професійних свят. На кожному заході Костянтин Чесноков – в одній зі своїх п’яти вишиванок. Улюб­леними є, звичайно, мамині.

– Лідія вже навіть почала ображатися, що я рідко одя­гаю подаровану нею сорочку – дорогу, з багатим візерунком і насиченими кольорами. Хоча подарунок доньки є для мене не менш цінним, – з усмішкою розповідає поважний ветеран.
Таку от історію вишиванок від кількох поколінь повідав Костянтин Петрович.

В кож­ному із цих диво-витворів – потужна енергія одвічних сімейних цінностей, згадка про насичене подіями життя і, зви­чайно, велика любов до України. Недаремно вишиту маминими руками сорочку називають молитвою без слів. У Кос­тян­тина Петровича ця молитва – потрійна.

Мирослава ЦЮП’ЯХ