Прикордонні пункти більше схожі на автомобільний базар, – українка розповіла, як їхала по безвізу через Ягодин

Безвізовий режим між Україною й країнами Європейського Союзу працює вже понад два місяці.

Але багато людей, які отримали біометричні паспорти, мають деякі сумніви щодо того, чи насправді довгоочікуваний безвіз працює так добре, як про це розповідають у ЗМІ.

“Оскільки ми з чоловіком також очікували безвізу, щоб поїхати до Європи без додаткових витрат і без приниження, яке відчуваєш кожного разу, коли очікуєш на візу, не знаючи, дадуть її чи не дадуть, а якщо дадуть, то на який час (на той, який ти просиш, чи на десять днів), то, отримавши біометричний паспорт (я описувала цю епопею) і дочекавшись наміченої для подорожі дати, ми сіли в автівку й поїхали тестувати безвіз”, – пише туристка з України на сторінках видання “Zrada.today”.

БЕЗВІЗ

Розповідати про те, як працює безвізовий режим, практично нічого, бо він насправді працює. І всі, хто має біометричні паспорти й ніколи раніше не порушував закони країни ЄС, у яку мають намір поїхати, не матимуть з перетином кордону жодного клопоту. Усе насправді просто, особливо в тому випадку, якщо подорожуєш у Європу літаком чи поїздом.

Але все не настільки просто, якщо ви вирішили мандрувати автомобілем. І винен у цьому зовсім не безвізовий режим, який, як я вже казала, працює бездоганно, а людський фактор, тобто робота прикордонних служб. Про роботу прикордонників на пропускному пункті між Україною й Польщею можна розповідати й розповідати, бо такого безладу в роботі українських прикордонних служб (про польські служби також є що розповісти, але на їхню роботу українці вплинути не можуть, тоді як на роботу наших прикордонників, маю надію, усе ж таки можуть), який ми побачили в цьому році, ми навіть у страшному сновидінні не могли уздріти.

Саме через роботу прикордонних служб нівелюється позитивне враження про такий прекрасний за своєю суттю безвізовий режим перетину кордону між Україною і Євросоюзом. Отже, тепер я хочу розповісти, як сьогодні відбувається перетин кордону між Україною й Польщею автомобілем, коли їдеш у Європу, а потім повертаєшся додому.

ПОДОРОЖ ТУДИ

Свою подорож у Польщу ми почали о 23.00 вечора, щоб потрапити на ПП «Ягодин» рано вранці, бо попередні наші подорожі показали, що, потрапивши на кордон після обіду, обов’язково упрешся в чергу годин на вісім, тоді як, під’їхавши до кордону у першій половині дня, можна витратити на очікування в черзі години дві, а може, навіть і менше. Отже, опираючись на минулий досвід перетину кодону, ми вирахували, що, під’їхавши до корону о п’ятій чи шостій ранку, ми перетнемо його майже без затримки. Обрали пункт перетину Ягодин – Дорогуськ, бо це найкоротший шлях до нашого пункту призначення в Польщі, а наша подорож пролягала через Варшаву. А цей пункт розташований саме на міжнародній трасі Київ – Варшава.

Ми не помилилися з розрахунками й потрапили на кордон о 5.36 ранку.

Перед нами у черзі до пропускного пункту стояло приблизно півтора десятка автомобілів з номерами центральних областей України, тобто ці люди, як і ми, уже провели в дорозі годин по шість, а хтось і більше, у надії, що, приїхавши раненько на кордон, вони швидко перетнуть його і встигнуть досягти мети своєї подорожі ще до обіду. Але не так сталося, як гадалося. Стоїмо ми в цій черзі десь хвилин з двадцять, прикордонник із автоматом поволі пропускає автівки, виписуючи водіям на папірчиках, у який «коридор» він має стати (хто їздив автомобілем через кордон, той знає, що існує «червоний коридор» для людей, які мають заповнити митні декларації, і «зелений коридор» для тих, хто мандрує без речей, які підлягають декларуванню). І вже навіть просунулися вперед десь на чотири-пять авто, навіть вже встигли підрахувати, що такими темпами ми за годину вже будемо в зоні пропускного пункту й стоятимемо у своєму «зеленому коридорі», тобто наївно сподівалися, що на польський пропускний пункт потрапимо десь за півтори-дві години. І ось у цей момент усі наші плани провалилися в Тартарари, бо на кордон масово почали під’їжджати автівки з польськими номерами. Ці авто швидко утворили окрему чергу, що дуже здивувало нас, бо до цього моменту всі, хто під’їжджав, чемно ставав у хвіст черги й не намагався впертися наперед.

Водії всіх цих авто виявилися місцевими жителями, які купили за кордоном дешеві авто, але не розмитнили їх, тому змушені кожні п’ять днів перетинати кордон. Чесно кажучи, таких занедбаних авто ані я, ані чоловік не бачили вже давно, хіба у дев’яності, коли з купівлею автомобілів була приблизно така ж ситуація. Якби ці авто мали б проходити техогляд, то жоден навіть найкорумпованіший ДАЇшник не взяв би на себе сміливість нашкрябати довідку, що той чи інший куплений у Польщі чи Латвії «дрюшпак», пройшли цю процедуру. Отже, за якісь десять хвилин ці автіки заполонили всю дорогу. І, що найдивовижніше, прикордонник, який виписував папірці, почав пропускати виключно цих п’ятиденних вояжерів. Тобто люди, які вже пробули в дорозі по декілька годин і прибули на кордон раніше за місцевих жителів, які до шести ранку виспалися й припхалися на кордон значно пізніше, проїжджали повз нас, а ми продовжували стояти у черзі…

Абсурдність ситуації спочатку викликала здивування, потім обурення, а потім бажання влаштувати скандал. Тому, простоявши приблизно до восьми ранку і не просунувшись після нашестя місцевих «дрюшпаків» практично ні на крок, хоча за нормальних обставин мали б уже стояти на польській стороні, люди почали підходити до прикордонника з вимогою нарешті почати пропускати нас, а не цих вояжерів, які були знайомі не тільки між собою, а ще й із прикордонником. Але ніякі доводи й заклики не подіяли на молодого хлопця, і все залишилося так як і було – ми продовжували стояти, а місцеві проїжджали.

Можливо, комусь здасться не таким вже й важливим один момент, про який я хочу сказати, – ніяких вбиралень перед кордоном немає, а на самому кордоні є, але вхід коштує п’ять гривень. Тому, під’їжджаючи до кордону й зупиняючись на заправці, краще заглянути у вбиральню там, бо потім доведеться терпіти або платити, — як на мене, то занадто багато. Не можу зрозуміти, чому людина, яка не по своїй волі вистоює по декілька годин у черзі на кордоні, має платити за вхід у вбиральню. Ця послуга має бути безкоштовною. А якщо в автомобілі знаходяться діти, то один похід родини до вбиральні буде коштувати 15-20 гривень. Абсурд!

Отже, приїхавши на кордон у 5.36 ранку, на прикордонний контроль потрапили вже об 11 ранку, тобто чергу, у якій спочатку було максимум 15 авто, ми стояли 4,5 години. На контролі ми пред’явили біометричні паспорти, дівчина у віконці досить швидко перевірила, прикордонники й митник заглянули в багажник автомобіля, спитали, чи не веземо щось заборонене, і відпустили далі. Нарешті ми виїхали з українського прикордонного пункту і вперлися у довжелезну чергу перед польським прикордонним пунктом, якої, я просто в цьому впевнена, не було б, якби наші прикордонники, які пропускають автівки, що стоять у черзі перед кордоном, сумлінно виконували свою роботу, а не грали з місцевими вояжерами у «міжсобойчик».

Це був ранок спекотного серпневого дня, і об 11 ранку сонце вже пекло нещадно, ніякої тіні, щоб заховатися хоч ненадовго, звісно ж, у цій зоні немає… Отже, потрапивши на міст через річку Буг, ми провели «чудові» три години під спекотним сонцем, поволі просуваючись до польського ПП «Дорогуськ». Як я вже казала, говорити про роботу польських прикордонних служб немає рації, бо ми не можемо на них вплинули. Але декілька слів я все таки скажу – більш повільної, навіть млявої, роботи складно собі уявити. Ось ти вже стоїш просто перед заїздом на пропускний пункт, уже всі автівки, які стояли перед тобою і які вже ніби перевірили польський прикордонник і митник, мали б від’їхати. Але ні – працівники кудись помандрували й пропали хвилин на десять, а то й на більше. Оскільки ти стоїш у черзі мінімум три години, то встигаєш надивитися на цю млявіть досхочу, і поволі в голові починають виникати думки, що такий темп роботи взятий навмисно. І це моє конкретну назву – знущання.

Із польського прикордонного пункту ми виїхали о 14.40. Отже, загалом на кордоні ми провели дев’ять годин. Половину цього часу ми провели на кордоні через «міжсобойчик» українських прикордонників, а частину через млявіть роботи польських. Звісно ж, дорога втомлює, але найбільше виснажує стояння в черзі на кордоні. Тепер трохи розповім і про перетин кордону по дорозі назад.

ПОДОРОЖ НАЗАД

Пробувши в Польщі два тижні, ми поверталися назад, сподіваючись, що перетнемо польсько-український кордон у зворотному напрямку значно швидше, що, власне, завжди й відбулося. Але це відбулося знову зовсім не так, як ми сподівалися.

У минулі роки, повертаючись з-за кордону в Україну, ми жодного разу не вистоювали на кордоні (враховуючи й український, і польський пропускні пункти) довше двох з половиною годин, тож подумали, що навіть з урахуванням п’ятиденних місцевих «вояжерів», витратимо години три-чотири. Але знову прорахувалися. До польського кордону ми під’їхали о 18.30, простоявши майже три години, пройшли контроль з польської сторони й потихеньку почали просуватися в бік українського контрольного пункту. Побачили поряд з собою багатьох місцевих вояжерів, яких ми вже бачили дорогою до Польщі. На диво, ці люди так звикли стояти в чергах, що геть не втрачають спокою, вистоюючи по декілька годин – лузають насіння й весело щось обговорюють між собою у перервах, які утворюються між кожним просуванням уперед, що змушує їх переривати балаканину й сідати у свої автомобілі.

Такого спокою у людей, які мають їхати не до найближчого прикордонного села чи містечка, а кудись далеко, немає. Тому, добравшись до місця, із якого вже добре видно кабінки, у яких мають працювати українські прикордонники й митники, у декого з мандрівників терпець нарешті таки увірвався. Ми потрапили в цю зону вже десь об 23.00 годині, і відразу ж стало зрозуміло, чому черга майже не рухається – заміть мінімум шести кабінок, де мають перевіряти документи, працювала всього одна. Якщо вдень працюють всі кабінки, то вночі, хоча на кордні немає періоду повного затишшя, бо люди снують через пропускні пункти туди й назад цілодобово, виявилася відкрита всього одна кабінка, у якій сидів втомлений прикордонник і, вислуховуючи нарікання людей, відповідав, що він уже й так провів добу на чергуванні…

Саме через недостатню кількість персоналу черга завмерла, автіки практично зовсім перестали просуватися вперед, а біля кабінки вишикувалася черга із знервованих, втомлених далекою дорогою і довгим, дуже довгим чеканням людей. Нарешті десь о 23.30 у двох чоловіків лопнув терпець — і вони викликали командира прикордонної служби, щоб він навів порядок у своєму господарстві. Майже відразу звідкись з’явилися працівники, які посідали у порожні кабінки, і процес нарешті зрушив із мертвої точки. На всі ці «розбірки» витратився деякий час, та о 24.00 ми нарешті пройшли прикордонний і митний контроль і опинилися на Батьківщині.

Ось така вийшла безвізова подорож на автомобілі туди й назад.

ЕПІЛОГ

Після всіх цих поневірянь на кордоні хочеться запитати у Голови Державної прикордонної служби України, чи не спробує він інкогніто приїхати на один із прикордонних пунктів, щоб перевірити, як працюють його підлеглі. Я не сумніваюся, що він знає про черги, а також про те, що ці черги переважно утворюються через п’ятиденних місцевих «вояжерів».

Але він навряд чи дуже добре уявляє, яким чином його підлеглі полегшують життя своїм землякам, через що страждають люди з інших областей України, які подолали далекий шлях до кордону, а потім ще змушені вистоювати довгі години через корупційний «міжсобойчик». Зрозуміло ж, що місцевих пропускають без черги не лише через дружні почуття. Такий перетин кордону на автомобілі – ганьба для будь-якої держави, тим більше для країни, яка намагається приєднатися до Європейського союзу.

Також хочеться звернутися до депутатів, які мають через декілька днів стати до роботи, – наведіть лад з розмитненням куплених за кордоном автівок і розірвіть це порочне п’ятиденне коло, через що прикордонні пункти більше схожі на автомобільний базар, на якому продають авто виключно на розбірку, а не для користування. Більше того, депутатам є сенс розробити закон, який заборонить ввіз в Україну автомобілів, які більше схожі на металолом і не просто гидкі на вигляд і погано працюють, але й забруднюють довкілля.

Чесно кажучи, плануючи подорож у ЄС на автомобілі, хотілося побачити самій і розповісти людям, як працює безвіз, але виявилося, що про це нічого писати, бо все добре. Зате є що розповісти про роботу прикордонних служб. На жаль, щоб описати це, у мене жодного гарного слова не знайшлося.

До речі, якщо ви намагаєтеся вибрати в інтернеті, через який пункт пропуску перетинати кордон з ЄС і визначити кількість автівок на кордоні через веб-камери, які розташовані на прикордонних пунктах, облиште цей задум! Те, що ви побачите, лише введе вас в оману. Перевірено на практиці.