Багатьом розвиненим країнам, довелося поборотися за свою незалежність, так і пережити військові конфлікти на третьому десятилітті її існування – мова – про 27-й рік після проголошення незалежності в Ізраїлі, США, Ірландії, Сінгапурі та Фінляндії.
Новое Время розповідає про те, що відбувалося на такому ж етапі існування самостійної держави у п’яти нині розвинених країнах світу.
Ізраїль у 1975-му
Ізраїльська держава, територія якої з початку ХХ століття перебувала під мандатом Великобританії, проголосило свою незалежність 14 травня 1948 року – цей день досі залишається одним з головних державних свят країни. Арабо-ізраїльська війна (1947-1949), яка йому передувала, увійшла в історію Ізраїлю як Війна за незалежність, тоді як в арабському світі її офіційно називають Катастрофою.
Перші десятиліття після створення Ізраїлю арабські держави люто заперечували його легітимність. Тому до 1975 року – своєї 27-ї річниці незалежності – нова держава вже встигла вистояти у кількох військових конфліктах. Одним з них Шестиденна війна червня 1967-го, коли в протистоянні з Єгиптом, Сирією, Йорданією, Іраком і Алжиром Ізраїль зумів зайняти Синайський півострів, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан, Східний Єрусалим і Голанські висоти.
Реванш отримав назву Війни Судного дня і стався в жовтні 1973 року після раптового нападу на Ізраїль Єгипту і Сирії. І хоча ізраїльському ЦАХАЛу вдалося дати бій обом арміям і відбити атаку, Ізраїль зазнав величезних втрат – за 18 днів конфлікту загинуло приблизно 3 тис. військових. Крім того, Війна Судного дня обернулася для країни економічною кризою, масовими протестами і відставкою уряду Голди Меїр у квітні 1974 року.
Таким чином, на 27-му році незалежності країною керував майбутній лауреат Нобелівської премії миру Іцхак Рабін (він очолював уряд Ізраїлю двічі: в 1974-1977 і 1992-1995 роках). Управління країною йому дісталося у вкрай важкий час. Після перших економічних успіхів Ізраїлю в 60-ті роки, коли темпи економічного зростання щорічно перевищували 10%, настав занепад. Зростання зупинилося, злетіла інфляція і державні витрати – все десятиліття після Війни Судного дня називають втраченим для економіки Ізраїлю.
Водночас у 1975 році країна продовжила відвойовувати своє місце у світовій економіці. Саме на 27-му році незалежності Ізраїлю вдалося відновити процес європейської інтеграції країни, перерваний війною Судного дня. У 1975-му Ізраїль підписав договір про асоціативне членство в Європейському економічному співтоваристві, що полегшило для країни доступ до європейських ринків.
Ще одним дуже важливим досягненням уряду Рабина у зовнішній політиці в цьому ж році стало підписання в вересні 1975-го Синайської тимчасової угоди між Ізраїлем та Єгиптом. Країни домовилися у подальшому вирішувати конфлікт між ними і на Близькому Сході не силою, а мирними засобами. Цей документ став вирішальним етапом на шляху до остаточного договору про мир з Єгиптом, який дві країни підписали в 1979 році.
Однак 1975 рік став ще й роком великої дипломатичної поразки Ізраїлю на міжнародній арені. У листопаді з ініціативи арабських країн ООН ухвалила резолюцію (№3379), яка засуджує сіонізм – рух єврейського націоналізму. Сіонізм був визнаний формою расизму і расової дискримінації, а Ізраїль, таким чином, ставав в один ряд з державами, які практикують апартеїд – зокрема, Південною Африкою.
Ізраїль не визнав резолюції. “Для нас, євреїв, це не більше ніж шматок паперу, і ми будемо розглядати його як такий”, – заявив посол Ізраїлю в ООН Хаїм Герцог, після чого розірвав копію резолюції, яку тримав у руках. Через 16 років ООН відмовилася від своєї оцінки сіонізму: у 1991 році організація скасувала резолюцію 3379, що стало першим подібним прецедентом в історії ООН.
У 1998 році генсек ООН Кофі Аннан назвав резолюцію про сіонізм “найнижчою точкою у відносинах Ізраїлю та Об’єднаних Націй” і зазначив, що її негативні наслідки “важко переоцінити”.
США у 1803-му
США святкують день народження своєї країни 4 липня – 1776 року – цьго дня було ухвалено знамениту Декларацію Незалежності, в якій майбутні штати вперше іменувалися “сполученими”. Свою незалежність американцям ще належало відстояти: декларацію проголосили в самий розпал Війни за незалежність (1775-1783) між кількома британськими колоніями на сході Північної Америки та Великобританією. Лондон визнав самостійну державу США лише 3 вересня 1783 року.
27-й рік незалежності США відзначали в 1803 році. Саме тоді відбулася ще одна знакова подія для утворення Сполучених Штатів у їхньому нинішньому вигляді.
У 1803-му США викупили у наполеонівської Франції французькі володіння в Північній Америці. Внаслідок цієї угоди, що увійшла в історію під назвою Луїзіанської покупки, територія країни збільшилася вдвічі – більш ніж на 2 млн км². Ціна угоди становила $15 млн.
На територіях, які дісталися США згідно з цим договором, сьогодні розташовані штати Арканзас, Міссурі, Айова, Оклахома, Канзас, Небраска, а також частини штатів Міннесота, Північна Дакота, Південна Дакота, Нью-Мексико, Монтана, Вайомінг, Техас, Колорадо і Луїзіана.
Рішення про угоду, яку уклали 30 квітня, було оголошено американському народу саме 4 липня – у 27-му річницю незалежності країни. Цей договір став одним з найзначущих досягнень третього президента США Томаса Джефферсона (керував країною з 1801 до 1809 року). Він також спрямував свої зусилля на розвиток більш децентралізованої держави, базу економіки якої на той момент становив аграрний сектор – приблизно 80% населення були зайняті в сільському господарстві.
Крім того, за часів Джефферсона США продовжили закладати основи своєї демократії. У 1803 році Верховний суд США, ухвалюючи рішення у справі “Мербері проти Медісона”, яка історично закріпила принцип судового нагляду – право американських судів контролювати акти законодавчої влади. І хоча це право не закріплено явно в Конституції США, воно вважається непорушним стовпом американської судової та законодавчої систем.
На 27 році незалежності Сполучені Штати вже пробували відстоювати свої інтереси у зовнішній політиці: держава вела свою першу закордонну війну – Триполітанський конфлікт у Середземному морі (1801-1805, відомий також як Перша берберійська війна). Це був конфлікт між США і північноафриканськими державами Магрибу (незалежним Марокко і трьома васалами Османської імперії – Алжиром, Тунісом і Тріполітанією). Йшлося про безпеку торгових і цивільних суден США в Середземному морі від магрибских піратів – Штати вирішили вдатися до силового вирішення, оскільки північноафриканські держави запросили занадто великі виплати за гарантії безпеки для морської торгівлі.
Вважається, що ця кампанія підняла престиж армії і флоту США – вперше американські військові сили являли собою єдиний фронт, хоча боролися далеко від дому.
Ірландія в 1976-му
Ірландія домоглася відділення від Великобританії внаслідок війни за свою незалежність у 1919-21 роках. Кілька десятиліть після цього конфлікту майбутня республіка проіснувала як англійський домініон під назвою Ірландська вільна держава, і лише в 1949 році була нарешті проголошена незалежність Ірландії.
27-й рік її самостійного існування припав на 1976-й. До цього часу країна вже подолала міграційну кризу перших років незалежності (у 1950-х з Ірландії виїхало приблизно 400 тис. осіб) і відчутно переорієнтувала свою економіку. Замість традиційного економічного націоналізму країна взяла курс на вільну торгівлю і відкрила ринки для іноземних інвестицій, відповідно до ухваленої наприкінці 1950-х доктрини Економічний розвиток.
Її результати виявилися в 1960-х: до середини цього десятиліття близько 80% інвестицій припадало на іноземний капітал, до цього часу в Ірландії відкрилося 350 нових іноземних компаній.
Станом на 1976-й Ірландія вже три роки була членом Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) – майбутнього прообразу єврозони і ЄС. Країна долучилася до ЄЕС у 1973-му одночасно з Данією і Великобританією – остання залишалася найважливішим торговим партнером Ірландії. Цей крок нарешті дав змогу Ірландії, яку до того називали “невдахою Європи”, наблизитися до рівня успішних на той момент західних економік. У 1970-х національний дохід зростав приблизно на 4% у річному обчисленні.
Правила єдиного європейського ринку принесли вигоди не тільки економіці, а й населенню Ірландії: жінки, працевлаштовані в державному секторі, нарешті стали отримувати однакові зарплати з чоловіками. І все-таки зайнятість залишалася однією з головних проблем Ірландії: на 27-му році незалежності приблизно 1/8 частини населення країни не мала постійної роботи.
До “стрибка кельтського тигра” – бурхливого економічного зростання Ірландії після середини 90-х – країні треба було пережити ще кілька економічних і соціальних криз, зокрема важкі наслідки світової паливної кризи 1979 року. На початку 1980-х Ірландію знову стали називати “хворою людиною Європи”.
Сінгапур у 1992-му
9 серпня 1965 року крихітна держава Сінгапур, колись британська колонія, проголосила свою незалежність від Федерації Малайзія.
27 років незалежності, які країна святкувала у 1992 році, знаменують практично половину всього шляху Сінгапуру як окремої держави. І ці роки країна не втрачала даремно. Під керівництвом реформатора Лі Куан Ю країна без ресурсів і перспектив стала класичним зразком економічного прориву “з третього світу в перший” – саме так згодом назвав книгу про історію Сінгапуру її беззмінний лідер.
І хоча у 1992-му році Лі Куан Ю вже не обіймав пост прем’єра (у 1990-му на цій посаді його змінив Го Чок Тонг), Сінгапур продовжував пожинати плоди економічних реформ неповних трьох десятиліть. У 1992 році обсяг ВВП країни сягав майже $52 млрд, що можна було порівняти з рівнем всієї Малайзії, та більш ніж учетверо перевершував показники Сінгапуру десятиліттям раніше – у 1980-му. Зростання реального ВВП у цей період становило приблизно 8% на рік.
До 27 року незалежності Сінгапур, як і планував Лі Куан Ю, перетворився на фінансовий, торговий і високотехнологічний центр Південно-Східної Азії. Це стало наслідком послідовної стратегії жорстких реформ, спрямованих на викорінення корупції, створення максимально привабливих умов для іноземних інвесторів і залучення західних високотехнологічних компаній у країну.
1992-й став також першим роком життя Сінгапуру з новою Конституцією – роком раніше до неї внесли серйозні поправки. Відтепер президента країни обирали на всенародному голосуванні, до того ж він мав право вето на використання національних резервів і в сфері кадрових призначень на державні посади.
Саме в 1992-му році в Сінгапурі запровадили одну з найзнаменитіших і найстуворіших заборон – на жувальну гумку. Величезними штрафами були обкладені як продаж жуйок, так і викидання їх на вулицях міста-держави. Лише в 2004-му Сінгапур зробив виняток для медичних жувальних гумок – стоматологічних або антитютюнових. Їх можна купити лише за рецептом.
Фінляндія у 1944-му
Декларація незалежності Фінляндії від Радянської Росії була затверджена фінським парламентом 6 грудня 1917 року – саме цю дату в країні досі святкують як день незалежності. У 2017 році балтійська держава широко святкувала 100-річчя своєї самостійності – заходи, присвячені ювілейній даті, тривали весь рік.
27-ма річниця незалежності Фінляндії припала на 1944 рік. Тоді її нинішній статус найщасливішої країни світу (згідно з доповіддю ООН World Happiness Report за 2018-й рік) здався б неймовірним. Фінляндія переживала один з найскладніших періодів у своїй новітній історії.
1944 рік став роком завершення радянсько-фінської війни – під час Другої світової фіни виступили на стороні німецької коаліції, намагаючись відвоювати у СРСР частину своїх карельських земель, які були захоплені Союзом у 1939-1940 роках (приблизно 11% території Фінляндії). 19 вересня 1944 року в Москві було укладено договір про перемир’я, який означав вихід країни з Другої світової. Після цього Фінляндія була змушена самотужки домагатися звільнення території тепер уже від німецьких військ – бойові дії тривали аж до квітня 1945-го.
Завдання фінів ускладнювалося вимогою московського перемир’я демобілізувати значну частину фінської армії. Крім того, німці використовували тактику випаленої землі: великі області північної Фінляндії були спустошені, більш як третину житлового фонду зруйновано, а місто Рованіємі знищене дощенту. Приблизно 100 тис. фінів стали біженцями, що посилило проблеми післявоєнної реконструкції.
Таким чином, у 27-ту річницю незалежності Фінляндія перебувала лише на початку свого непростого шляху післявоєнної відбудови та пошуку життєздатної економічної моделі. Її було знайдено: ще через 27 років, на початку 1970-х років, ВВП на душу населення у Фінляндії сягнув рівня Японії і Великої Британії. Рецептом успіху північноєвропейської країни стало мудре держрегулювання, щедрі вкладення в стратегічні для країни галузі економіки, переорієнтація на західні ринки та інтеграція в ЄС, а також неймовірна згуртованість населення – згодом ривок бідної аграрної держави увійшов в історію як “фінське диво”.
Залишити коментар