У світі існує величезна кількість посад і професій. Є серед них престижні й не дуже, популярні й рідкісні, прибуткові і низькооплачувані.
Посаду, на якій свого часу працював житель Любомля Петро Савош, екзотичною не назвеш, втім, для нашого району вона все ж рідкісна — начальник Любомльського аеропорту. Віддав їй чоловік 25 років свого трудового життя.
Про це пише видання “Наше життя”.
Народився Петро Антонович далекого 1936 року в селі Коцюри. Дитинство майбутнього керівника припало на період німецької окупації, тож про жахіття війни знає, так би мовити, не з розповідей. Але найбільше врізався у пам’ять епі-зод, що стався влітку 44-го.
“Тоді вже тривали бої за визволення нашого району”, — ділиться спогадами Петро Савош. — Німці під натиском наших військ масово відступали на захід. З міркувань безпеки ми теж залишали домівки, аби не стати випадковою жертвою. І от під час втечі зустрілися з ворожою колоною, що відступала. Якраз у цей момент налетіла наша авіація. Окупанти полишили техніку, змішалися з цивільними. Один з них вхопив мене і таким чином «героїчно» намагався прикритися від куль. На щастя, тоді я лишився цілим і неушкодженим…
У нелегкі післявоєнні роки, коли потрібно було відроджувати господарство країни, нерідко було, що до роботи ставали й діти. Скажімо, Петро Антонович 10-літнім вже працював причіпником реманенту до тракторів на машинно-тракторній станції, а у 12 років обіймав одну з найпочесніших у ті часи посад — був їздовим у голови колгоспу.
«Особистим водієм» відпрацював три роки, — з усмішкою пригадує чоловік. — Робота у колгоспі настільки поглинула мене, що я навіть школу покинув. Звісно ж, потім здобув освіту, вже навчаючись у вечірній школі, коли повернувся зі строкової служби, яку проходив у Німеччині в авіаційному підрозділі.
Власне, ця обставина через декі¬лька років після демобілізації зіграла свою вагому роль у трудовій біографії Петра Савоша. — Після армії певний час служив у місцевій військовій частині, потім працював в міжколгоспбуді, міському споживчому товаристві, інструктором райвиконкому. А коли у травні 1965 року в Любомлі почали організовувати роботу аеропорту, тодішній голова райвиконкому Володимир Кривоножко викликав до себе й каже, мовляв, з авіацією ти знайомий, отож вперед, до роботи на новій посаді.
Звісно ж, любомльські «повітряні ворота» за масштабами не порівняєш з «Борисполем» чи «Жулянами», але роботи вистачало й тут. Спершу аеропорт мав статус вантажно-поштового. Доволі часто летовище використовували й літаки сільськогосподарської авіації, з яких розсівали мінеральні добрива на полях, здійснювали профілактичні ветеринарні заходи над лісами тощо. З часом з’явилося і пасажирське сполучення з Луцьком, Шацьком, Брестом.
“У ті часи не було проблемою за кілька годин дістатися навіть до Москви. — Бронюєш квиток до «златоглавої» з Бреста, а переліт з Любомля до цього міста забирав максимум годину. Взагалі, у любомльському аеропорту можна було замовити квитки на будь-який рейс в межах тодішнього СРСР. Географічне розташування Любомля, зокрема, його близькість до кордону, певним чином відображалася на специфіці роботи аеропорту. Керівник повинен був постійно обмінюватися інформацією з підрозділом Протиповітряної оборони, який тоді базувався в місті. Особливу увагу цьому почали приділяти після скандального приземлення на Красній площі у Москві спортивного літака, пілотованого 19-річним німцем Матіасом Рустом 28 травня 1987 року. І хоча його маршрут пролягав дуже далеко від Любомля, це був своєрідний ляпас усім підрозділам протиповітряної оборони тодішнього Союзу”, — каже співрозмовник.
“Був у моїй трудовій біографії й такий випадок, — знову поринає у спогади Петро Антонович. — Незадовго після скандалу з Рустом посеред ночі, близько 3-ї години, у мене вдома задзвонив телефон. Знімаю слухавку, а звідти запитання: «Ваші літаки літають?». Відповідаю, що літають кожного дня. Знову запитання: «А зараз летить?». Я мало не послав набридливого абонента, який до того ж не представився, під три чорти, сказавши, що наші літаки піднімаються у повітря тільки вдень, поклав слухавку і вимкнув телефон. Вранці, щойно його увімкнув, знову дзвінок — на тому кінці командир підрозділу ППО: «Хто у вас чергував вчора?». Відповідаю: «Ніхто, бо наші літаки вночі не літають». Військовий не вгаває: «Чому ж ви підтвердили перетин літаком кордону?». Кажу у відповідь, що нічого подібного не підтверджував. Згодом провели перевірку, яка засвідчила, що жоден наш літак тої ночі у повітря не здіймався. Тож й досі невідомо, хто тоді перетинав кордон і чи перетинав узагалі.
Петро Савош, з огляду на прожиті роки, вважає, що найголовнішим у житті є любов до оточуючих та улюбленої справи. І тоді можна буде впевнено сказати: життя прожите недаремно.
Залишити коментар