Субота, 28 квітня 2018,20:54

Жителі села Світязь п’ють воду з озера, бо цілюща (ФОТО, ВІДЕО)

20.07.2017 / Новини

Літній Світязь – це хаос. Шеренги автівок. Відпочивальники. Риба. Пончики. Бари. Гамір на пляжах. Бігборди… А десь за цим всім ховається справжнє село. “Відбігло” подалі від ґвалту тісної набережної. І дивиться на Світязь 21-го століття, словами місцевих, “гет начими” очима.

Направду, якщо придивитися, тут за хаосом туристичного сезону легко можна побачити село Світязь справжнім. Почути неповторне корінне “гето” чи “віте”. Забрести до баби Мотрунки, котрі сама собі пісні складає, бо таких, “як старшиї люблєть”, уже й нема. Послухати, як риплять столітні крокви у хаті, в якій ще в далекому 1930-му квартирував останній світязький пан Поплавський, – пише видання Волинь 24.

Кажуть: приїздили недавно нащадки, ходили довкола, прицмокували.

КУПЛЯЄ КАТАМАРАНИ, А НАДІЄТЬСЯ НА …ГАРБУЗИ

Самобутність Світязя ховається за вервечками дач та котеджів. І чи не кожен більш-менш вправний господар пробує заробляти на туристах.

У Сергія Дужича – руки густо помережані тугими венами. У сезон чи не щоранку тягне на берег озера свій новенький катамаран. Каже, «щоб одробляв».

Мріє робити бізнес на туристах, а робить на …гарбузах. Зізнається, разом з дружиною Раєю вирішили засіяти гарбузами 67 соток паю… Бо «восені здав по 30-ть за кілограм, вигодно ж». За ці гроші вчить студента-сина, готується вчити і доньку..

Своїми руками Сергій облаштував батьківське подвір’я для комфортного відпочинку. Рядочком вишикувалися будиночки. Ціни – одні з найдешевших. У дворі бесідки, мангал, качелі, літній душ… З якоюсь невимовною і німою тугою «дивиться» на все це мало не столітня батьківська хата. І додає цьому обійстю особливого колориту.

Якщо хочете почуватися на відпочинку, наче вдома, – вам сюди.

– Вареників?! А чого?.. Моя Рая зробить. А може, вам у церкву? Моя Рая хустинки дасть… – мружить очі під сонцем Сергій.

І так щиро, хоч і не без пафосу в нього виходить оце «моя Рая»…
Холодний липень 2017-го розбиває його найменші надії на більш-менш хороший заробіток цього року. Єдина втіха, мабуть, оті гарбузи.

– Плакати хочеться. І не питайте. Чого мусорників не поставити? Три-штри патики вбив, кулька натягнув. Нема… Як ми вигребли сміття на пляжі за «Чайкою», так воно і є. Більше нікому то не треба. Они дурать народ. Рекламу роблять. А для села – нічого, – це він про те, як «власть» розвиває курортну зону.

І спробуйте йому заперечити…

«В ОЦІЙ ХАТИ ЩЕ ПАН СИДІВ, І ТАМ, ДЕ ЛАГЄР – СИДІВ»

У цих стінах квартирував світязький пан

Як знайти у Світязі місцевих? Просто. Вони не ходять у шортах чи купальниках край доріг. Вони не лежать на пляжах. І не смакують пончиками з кавою чи пивом з таранькою у тіні місцевих «генделиків» чи віп-дач.

У Ганни Дужич – двоє дітей, двоє внуків, мальви коло хати. Поле картоплю. Каже: «Не люблю, як вельми заросле». А самій вже за 80-т.

Живе край дороги. За парканом – постійна вервечка машин.

– Усе закуплєть і зара до озера не допустять. Та я то до його не піду. Але тиї ж молодиї, то їм же треба. Ото там роблять щось на полі, прийдуть – покупаються. В нас озьде вода вельми цілющая. Раньше не було тих отдихаючих, то в нас, бало, вода на озері така чиста, хороша. Всігди молоди ходили і брали тую воду для старих людей: чай варили, і було легко дихати. Раньше стірали на озері. Бало, постіраєш, шмаття пааахне озером, – міркує бабця.

Каже: білою глиною, яка є в озері Світязь, колись селяни мазали хати. Тепер же за нею «полюють» туристи. Але місця знають лише тамтешні.

За її парканом, ближче до дороги, – теж старезна хата. Вибілена, охайна – хоч у музей. Це свекрушина, зізнається Ганна Максимівна, збудована у 1930-му. Саме в цій оселі квартирував поляк Поплавський, який до війни був у Світязі за пана.

– Колись які хати були? Малиї! А ця – лучча. Тому він тут, розказувала покойна свекруха, і сидів. І там, де лагєр, сидів.

«Там, де лагєр» – це на території нинішнього дитячого табору «Чайка», що у цьому ж селі. З добротних панських маєтків (а Поплавський поспіхом виїхав зі Світязя до Варшави десь перед приходом совєтів у 1939-му) згодом облаштували військові казарми. У конюшнях жили солдати. А вже по війні, казарму «перехрестили» на …тублікарню. І тільки потім – на табір, що належить профспілці охорони здоров’я.

– Отиї туристи вже так людей розпаскудили, шо не хочуть корів тримати… – бідкається баба. – Поробили дачі замість хлівів. Воно то так, гроші возьмуть і куплять. То ми садили, телєта годували й так жили. А типіро постірає, постелю прибере, то ж легше.

Але не дуже просяться туристи у старезну хату, яка ще пана пам’ятає. Не ті умови. Але як хто захоче згадати далеке дитинство, переночувати «на долівці» чи почути, як риплять старі шибки, що виглядають на білий світ ще з 30-го, – «пожалуста», каже Максимівна.

«КОЛОШВИ ЗАКАЧАВ, ПІШОВ ПО МУЛАХ І КІЛОГРАМІВ З ДЕСЯТЬ НАЛОВИВ»

Дід Саша (по-місцевому) рихтує вишиванку, щоб сфотографуватися. Бере на руки маленького правнучка. Своє 90-ліття недавно гучно відзначив …в ресторані. Олександр Цвид у Світязі – чи не найстарший.

– Ще помню, як усі хати тут стояли під соломою і тільки три – під бляхою. А озеро було – панське, – розказує.

Поплавський тримав слуг, які постійно чатували на березі довкола водойми, щоб ніхто риби не ловив.

– Люди якщо й ловили рибу, то вкрадки. Я сам був браконьєром. Малий ще, а закачаю колошви, на шию підсаку повішу, ходжу по мулові. Колись крепко й не тра було ловити. Пішов по мулах і кілограм десять наловив, – переконує Олександр Онісімович.

Ще мить – і я дізнаюся, що берег озера кількадесят літ тому був зарослий різним «зелом» і замулений. Дивно, але той легендарний білий пісок на дні Світязю, який тішить мільйони відпочивальників, з’явився тільки тоді, коли Шацькі озера стали популярною зоною відпочинку.

З того часу, відколи пан Поплавський пригощав малого Сашу з його однолітками цукерками, або тішив дитячі душі «кошолкою бумаги» (у Світязі на ту пору для дітей дивиною була …макулатура зі старих журналів і газет), витекло багато води. Після місцевої семирічки – армія і Далекий Схід.

– Война кончилася, нас – на Японію. Та я на тому фронті майже не був: поки ми на кордоні стояли, Америка кинула ядерну бомбу, – поправляючи вишиванку, додає дід Саша.

Змінилося село дуже, каже. Раніше у кожного господаря біля озера був «свій участок». Дорога була інша: асфальт «тільки лєт нєсколько лежить»:

– Бувало тим селом ідеш, а коло каждого на вулиці стоїть лавочка. Люди виходили на дорогу відпочивати, подивитися, що і як. А тепер нема лавочок…

МОТРОНА ЗОТІВНА КОЛИСЬ БАЧИЛА «РУСАВОК», ТЕПЕР – «АЛІГАРТУВ»

Дивним чином у Світязі переплелося колишнє з новітнім. Два кроки за набережну – і ти в полоні сільської автентики. Присядеш на лавочку – почуєш про «русавок» у житі. А поруч гримітиме гучною музикою сусідська хата, облаштована під базу відпочинку.

– Багато тут алігартув (певне – олігархів, – авт.) порозстроювалося. Дома двухетажниї повистроювали… – зітхає ще одна місцева людина-легенда – Мотрона Зотівна.

Немало-небагато їй – 87. За поріг без двох палок не переступить, але оптимізму не втрачає. А коли сумно – складає пісні.

– Богу дєкувати, можу ворушитися. Нігде просто я не найду таку пісню, щоб старшим людям було… – всміхається бабуся і заводить свою коронну.

Колишня листоноша Мотрона Прасюк більшість пісень знає ще від матері. Кому почути, як співає Світязь, то – до неї. Одна з тих, хто може розказати, які вони, світязькі «русавки».

– Я пасла корови. Коло мене жито і так як то барабанить у бубенчик в тому житі. Чути: сміяться і барабанять. Думаю: “Що це таке в жити?”. Коли єдна вже говорить: “Не бийсяяя…”. І в мене плаття обів’ється вітром. Я тоді кидаю корову і додому біжу. От того чєсу, коли русальниця (перед Трійцею за тиждень), я вже більше не пасла. І не заставлять. А наша Герасимиха (на пару років за мене менша), то навіть бачила, як вони ішли рядочком. Не обзивалася, правда. Але то таке, що не кожному й з’явиться. Знаєте, все навкруг нас є, но Господь нам дає такий зір, щоб ми вірили в те, що нам треба бачити, – зітхає.

ЗБИВАЛИ СОЛОМУ З ХУТОРСЬКИХ ХАТІВ І ЗГАНЯЛИ СЮДИ

Кого у Світязі не спитай, усі колись та й жили на хуторах. І виривали з тих хатів місцевий люд, схоже, немилосердно, з корінням.

Гушово, Гірка, Яричово, Підманево… Поліські топоніми дотепер «болять» у спогадах.

– Не хотіли сюди їхати. А вони обдеруть солому з хати і перевозся. Ми на хуторі Гушово жили, то мій свекор, коли того всього надивився, весь час казав: “Комуністи – люди бистрі кобилятину їдять, вони Бога проклинають, чорта Сталіна хвалять”. Отакий вірш, – згадує Єва Денисовець про те, як у 49-му перебралася на сільську вулицю.

І поки я дописую у блокнот рядочки вірша про Сталіна, непомітно втирає очі. Плаче.

Як виявиться згодом, вся правда про світязькі хутори – у шкільному музеї. У двох тісних кімнатках, які колись були …вбиральнею, розташували святую святих. До честі світязької школі – далеко не кожен навчальний заклад проводить таку потужну краєзнавчу роботу.

Око відразу «ловить» столітні світлини світязян, папки зі спогадами, раритети з-під бабиної стріхи, дивовижні квіти на давніх рушниках. А найцікавіше – карти з місцевими хуторами. Наукова робота місцевої школярки…

– Знаєте, хто тут зародив краєзнавство? Полтавчанка. Вчителька Ніна Суховій, яка приїхала сюди працювати у 56-му. А потім десятками років збирали, – трепетно розправляє складки на старезних сорочках нинішня хранительки музею вчителька Олена Корусь.

А біля школи на клумбах – десятикласниці. Марта Денисовець. Вікторія Красюк. Богдана Дибалюк. Ангеліна Озимок…

Парадокс: поки тисячі людей прагнуть щоліта сюди повертатися, поки їхні батьку скуповують катамарани і сіють гарбузи, ці дівчата полють чорнобривці і мріють за рік-два податися у світи подалі від рідного Світязя.

– А хочете тут, у селі, лишитися, – запитую.

– Ніііі… – відповідають хором.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*