Журналісти розповіли про відпочинок, корупцію та людей на Шацьких озерах

Перед в’їздом на територію Шацького національного парку, що у Волинській області на межі із Білоруссю черга із автомобілів більш ніж на 20 метрів. Рухається повільно. Попереду екологічний патруль. Збирає плату за в’їзд в заповідну зону. За автомобіль – 25 грн. За кожного пасажира додатково 5 грн.

– Касовий апарат не працює. Перезавантажується. Проїжджайте так, – каже патрульний. Стоїть у камуфляжних штанах та футболці. На поясі має шкіряну бананку. Туди складає гроші.

Відповідаємо, що почекаємо, поки він завантажиться.

– Що півгодини будете чекати? Їдьте, не затримуйте чергу, – каже чоловік, і підходить до наступної машини.

Шацький національний природний парк створений у 1983-го для охорони унікального комплексу прісних озер льодовикового походження. Загальна площа парку — 32 тис. га. Найбільші озера — Світязь, Пулемецьке, Луки, Люцимер, Кримне та Пісочне озеро.

Основні туристичні села у парку — Шацьк, Світязь та Пульмо. Вони приймають туристів зі всієї України, Білорусі та Польщі. На території сіл є безліч готелів, садиб, житлових комплексів. Ціни від 300 грн за добу з людини. Місцеві здають кімнати у своїх будинках за 200 грн. 

Для туристів, які відпочивають з наметами, працюють наметові містечка із електроенергією та водою. Ціна за місце під намет — від 75 грн. 

Gazeta.ua розповіла про те, як розпочинали туристичний сезон на Шацьких озерах її журналісти.

Біля озера Чорне, оточеного сосновим сосновим лісом із піщаним берегом, неподалік Шацька, відпочиває кілька компаій. Смажать м’ясо, п’ють пиво, купаться в озері засмагають і грають теніс. Розкладаємо намет неподалік озера.

– А чого ви у табір не їдете?, – питає огрядний сивий чоловік у чорних плавках. Живіт та спина червоні.

Отримав сонячні опіки. На вигляд йому приблизно 55 років.

– Тут странне місце для відпочинку. Туристи тусуються на Піщаному або на Світязі. А мєсні тут. Вони буйні. Приїжджають ввечері на мотоциках, бухають. Потім б’ють пляшки, розкидають по берегу, – каже чоловік.

– Та шо ти маладьож пугаєш, – перебиває жінка в купальнику з тигровим принтом.

На вигляд їй 45-50 років. На талії має пов’язане парео із синіми квітами. Сидить на пледі, між сосен, недалеко від озера. Поруч — собака, йоркширський тер’єр. Починає гавкати, коли розкладаємо намет.

– Чарлі, ну шо ти тявкаєш, – жінка правою рукою починає гладити песика.

Другою дістає цигарку та закурює. Притримує її довгими нігтями із яскравим кольоровим дизайном із камінням та блискітками.

– Не слухайте чоловіка. Нормальне тут місце. Приходять пару сімей, відпочивають і йдуть. Переважно на вечір приходять, послє роботи. З дєтками. Така романтіка. Але може прийти лісник. То трєбуйтє докумєнти. Вони тут гроші заробляють на турістах. Розганяють тих, хто на руку не дасть.

Ще півгодини розмовляємо із подружжям. Чоловік, Василь Сергійович на пенсії. Працював у виконавчому комітеті міськради Луцька. Жінка — Лариса Петрівна. Має свій квітковий магазин. На Шацькі озера приїжджають вже 8 років. Мають тут сватів, батьків чоловіка єдиної доньки. Радять поїхати на озеро Світязь та в село Пульмо.

– То абізатєльно! Подивитесь, як людей там багацько. Як в Затоці. Можна поплескатись в озері, але поки всіх обійдеш, то вже нічого не хочеться, – додає.

Шацький національний природний парк створений у 1983-му для охорони унікального комплексу прісних озер льодовикового походження. Загальна площа парку — 32 тис. га.

Закінчуємо облаштовувати табір, та йдемо купатись в озеро. Вода понад 25 градусів. Чиста, прозора. На воді багато латання із розпущеними ліліями. У воді плаває дрібна риба. Людей не боїться.

Над вечір до озера приходить багато місцевих. Купаються і йдуть. Частина залишається на ніч рибалити.

– Рєбят, не будьте равнодушними. Я йду спать, якщо почуєте дзвіночок на вудці, витащіть з води. Може, шо паймаю, – каже рибалка та іде спати у білий мікроавтобус Мерседес Спринтер. О півночі біля озера нікого не залишається.

Наступного ранку, прокидаємось о 8.00. Поряд — кілька сімей. Засмагають і купаються в озері. Є і Василь Сергійович з Ларисою Петрівною.

Розпитують звідки приїхали та ким працюємо. Запитують про попередні подорожі, просить поради, куди поїхати відпочити у Карпати. Починають нарікати на політиків та владу. Хвалять нового президента. Намагаємось змінити тему.

– У нас усі раби, – каже пані Лариса. Кидає викурену цигарку на пісок і дістає із коробки нову. – От правильно робить Кім Чин Ін чи як його. Отой, що у Кореї. Бореться із народом добре. Саджає у тюрьму цілими сім’ями. Тримає 40 років. І звідти нормальні корєйци виходять. Бояться його і люблять свою країну. З нашими тоже так робить треба. Може почнуть владу любити.

– Та, Лара, шо ти таке городіш, – перебиває Василь Сергійович.

Стоїть по пояс у воді, плечі та руки чоловіка густо намазані кремом.

– Тоталітарізм нужен, але ти шо, всіх у тюрму посадиш? А хто тоді працюватиме на шахтах і заводах? Хто піде воєвать? Та й взагалі. Та війна уже задрала. Шо ми помириться не можем? Шо, ми чужі люди? Може зараз лучче буде. Якісь переговори почнуться. То Порошенко всьо почав. Тихо ж було, поки він не прийшов до власті. Вон скільки біди наробив. Розбагатів на нас. Війна йому вигідна. А ми на старость лєт спокійно пожити хочемо. Щоб пенсія була нормальна, ціни не високі. Податками обклав усьо, шо тіки можна. А зараз всьо буде нормально.

Лариса Петрівна підтакує чоловікові.

Снідаємо та їдемо на озеро Світязь та Пісочне. Людей там справді багато. Над берегом стоять наметові містечка, люди смажать м’ясо, відпочивають під гучну музику. Перед тим, як випити чарчину вигукують “За Конституцію!” та “Слава Україні”.

– Ваня, а ну дістать малого із води!, – кричить висока струнка блондинка. Сидить біля озера Піщаного. – В нього скоро верба з дупи виросте. Веди його сюди, я йому йогурта дам попить.

Жінка представляється Юлею. Їй — 32 роки. Не працює. Приїхала у Шацьк із Рівного із чоловіком 37-річним В’ячеславом та 4-річним сином Віталієм.

В’ячеслав приводить сина до Юлії. Вона садить собі його на коліна. Дає пляшечку із йогуртом.

– Хотіли палатку поставить біля Світязя, так там людей, як в Океану Ельзи на концерті. Ніди плюнуть. Та й усе засрали. Переїхали на Піщане. Вода чистіша, людей менше, усі культурні та виховані. Правда біля нас малолєтки стоять табором, і щоночі гульдибанять. Слухають всяку дрянь, верещать, як недорізані.

Будемо тут до понеділка. Чоловіку треба на роботу ходить, він у мене торгівельний представник. То випросив собі один вихідний. Бо відпустку нам на літо не дали. А так все харашо. Тільки муравлі і комарі задовбали. Весь Шацьк об’їздили за тими спреями від насікомих, і ніде нема. Найшли лиш на заправці, за 90 гривень. Вообше обнагліли з такими цінами – обурюється Юля.

Повертаємось на озеро Чорне. Сімейної пари із Луцька вже немає. На їх місці велика компанія із хлопців та дівчат віком від 16 до 25 років. Усі на скутерах та мотоциклак. Добряче п’яні. Гучно слухають російську попсу, смажать шашлики. Пляшки та окурки кидають одразу ж на березі, хоч до смітника не більше 10 метрів.

А ще за 20 хвилин на мотоциклі приїжджає повний чоловік у брудній сірій майці, в шортах та шльопанцях.

– Ваше? – показує на намет та автомобіль припаркований неподалік. – Забирайте!

Запитуємо чоловіка хто він. Просимо показати документи.

– Я шо, всюди за собою маю їх возити? -відповідає. – Збирайте. Мене це не обходить. То заповідна зона. Ви бачили шоб десь у Карпатах палатки ставили?

Сміємось у відповідь, кажемо, що бачили. Запитуємо про знаки, які забороняють розкладати намети.

– Я вам знаки маю всюда наставити? Дивись, які мудрі. Не можна тут стояти. Забирайте. Тут і вогонь палити не можна. Забирайтесь і валіть звідси, – продовжує.

На місцевих, які саме розвели вогнище та спостерігають за ситуацією, чоловік не зважає.

– Показуєте нам документ, який посвідчує, що ви лісник — ми одразу ж збираємось та їдемо звідси, – кажу.

– Я не буду їхати за документами. Ти шо тут сама розумна? Збираєш речі і валиш, – чоловік рухається в напрямку намету.

Коли намагається відірвати намет від землі кажемо, що викличемо поліцію. Чоловік розвертається, та іде до мотоциклу. До когось дзвонить, говорить 5 хвилин, і їде.

Все ж вирішуємо зібрати табір та переїхати на озеро Пісочне.

– Нагнав вас? – питає хлопець із компанії, яка поруч. – Ви б йому бабла зразу дали і не спорили.

Запитую, чи справді чоловік лісник, та чи можна розбивати біля озера табір.

– Та ніби лісник, але тут кожен день інший. Всьо можна. Ми ж розкладаємо. Нічого нам не казав. Треба було йому бабла дати. Чілились би собі спокійно далі.

О 20.00 розбиваємо намет біля озера Піщаного. Поруч чоловік та жінка на байку.

– Сюди теж приходили зранку лісники. У формі, показали посвідчення. Попросили відігнати автомобілі від озера далі. Розкладайтесь і не переживайте, – каже чоловік.

Олександр та Віра Самойлові приїхали зі Львова. Стоять на озері табором уже 3-й день. Разом працюють в IT-компанії.

– Взяли собі сікліви (вихідні по стану здоров’я), попередили друзів та рідних та звалили з міста. Виключили телефони. Навіть зарядок не брали, – Віра тягнеться до переносного холодильника, який заряджають від акумулятора байку. Бере пляшку пива.

– Втомились дуже, хочеться у тишині трохи побути. Не дивитись Facebook і не слухати про політику. Бо усюди тільки й про неї говорять. На роботі, вдома, в маршрутках. Навіть в черзі в аптеці – сміється.

– Купляла набір ліків сюди, то бабка в аптеці на Городоцькій плювалась, як всі зубожіли, та яка вона нещасна, пенсію на таблетки тратить. Так аптекарка привселюдно оголосила, що вона безкоштовно від держави отримує, а що купує за свої “кровні”. То бабка почала кричати, що аптекарка лікарську таємницю розкриває, – жінка сміється і відсьорбує пива з горла пляшки.

– Наші заслужили рівно те, що мають, -каже Олександр. Чоловік лягає у кольоровий гамак між двома соснами.

Зранку наступного дня, знову приходять лісники. Молоді хлопці у камуфляжі. Представляються, показують посвідчення. Запитують скільки часу ми проведемо біля озера. Просять не смітити та слідкувати за вогнищем. Кажуть, що за годину територію прибиратимуть. Запитуємо про ситуацію на озері Чорному.

– Мав показати посвідчення. Бо там місцеві можуть ганяти. Вони не хочуть, щоб туристи туди їздили. Наступного разу викликайте поліцію. Не ви перші, – кажуть.

Території біля озер прибирають раз у два дні трактором.

Ідуть далі. За 10 метрів стоїть джип із білоруськими номерами. У ньому люди.

– А вы кто такие?, – кричить жінка із червоним волоссям. – Что ето за беспредел? Что и вам деньги нужны? Вот у нас в Беларуси нету такого. Где хотим там и оставляем машину. Что? Я вас не понимаю! Человеческим языком можно?

Сперечається із лісниками приблизно 10 хвилин. Після погроз викликати поліцію — відганяє машину далі від озера.

---

---

Ще за годину довкола озера проїжджає трактор. За кермом чоловік у сорочці в клітинку та шортах. В причіпі сидять три жінки у фартушках в горошок. Трактор зупиняється біля мішків зі сміттям. Жінки зв’язують їх, та кидають у причіп. Натомість чіпляють нові.

– Ми через день прибираємо територію біля озер. Деколи мішки пусті, зате на березі усе валяється. Деколи — навпаки. Туристи різні бувають, – каже Миколай Олексійович Стротинський.

Йому 54 роки. Працює у Шацькому заповіднику вже 12 років. Живе у селі Пульмо.

– Отой тарифний збір, що на в’їзді збирають — то нам іде на зарплати, прибирання території, на солярку до трактора. Людей багато приїжджає, але все одно копійки заробляєм. Мєсні в 90-х поприватизовували собі землі біля озера. Тепер там кемпінги роблять. Але, шо там — вода і електрика? Кому то на природі треба? Беруть гроші за палатки. Сміття не вивозять. Всерівно ми то всьо прибираємо. Не очікували, що на вихідні так багато людей наїде. Сезон тут із липня починається.

Чоловік жаліється керівництво заповідника та на туристів, поки жінки збирають сміття.

– Раніше хоч поважали закони, прибирали за собою, не хамили. Зараз поліція тут навіть не справляється. Знімають все на камери та репетують. Кричать, що збір оплатили. А шо той збір? 25 гривень? Аж смішно. Поначитувались в інтернеті всякого, і “тикають”. Всі дуже мудрі стали,- каже чоловік, сідає у трактор і їде далі.

Автор: Анна-Лілія КОКОРА