Замість домашніх справ — армія: історія військовослужбовиці з Шацька (ФОТО)

14.03.2020 / Новини

Шачанка Оксана Завадська знайшла в собі сміливість покинути домівку, родину та слідом за чоловіком Володимиром піти на контрактну службу до Збройних сил України, добре знаючи при цьому, що може опинитися в зоні ООС.

Щойно закінчився контракт, вона одразу повернулася до свого селища, бо неймовірно скучила за одинадцятирічним сином Андрієм та батьками. Оксана так і не перелаштувалася на цивільний лад. Тривожно схоплюється щоранку, аби вчасно стати у стрій, але, отямившись, розуміє що на неї очікують лише домашні справи. Виконуючи їх, вона знову мріє про армію та далеко не ховає військову форму – пише газета «Шацький край», передає Район Шацьк.

 

Ще зовсім недавно українським жінкам складно було вступити на службу у військові структури, адже їм одразу відмовляли. А тим, кому пощастило зламати стереотипи та «прорватися», мали змогу відчути на собі проблематичність доступу до бойових і командних посад.

Та за останні роки українська армія змінилася не лише озброєнням і набуттям досвіду, а й сприйняттям жінки як повноцінного достойного воїна. Слід зауважити, що неабияку роль у цьому відіграла війна на Сході, яка поставила чоловіків та жінок пліч-о-пліч на захисті своєї держави.

 

Пов’язати своє життя з армією Оксана Завадська мріяла з дитинства: багато дізнавалася про військову справу, займалася спортом, відвідуючи усі діючі на той час спортивні секції. А коли виповнилося вісімнадцять, то найперше подалася до Любомльського райвійськкомату, де їй одразу відмовили. Тоді доля повела дівчину іншими шляхами: вона здобула бухгалтерську освіту, вийшла заміж за військовослужбовця та народила сина.

Згодом працювала старшим касиром у Шацькому відділенні Волинської обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль». За той час вдруге спробувала вступити до лав Збройних сил України та на заваді вже стали сімейні обставини. У звичайних буденних клопотах та чеканнях на чоловікові відпустки минав час.

 

У 2017 році, коли її Володимир підписав наступний контракт, Оксана все-таки наважилася піти за ним, адже вдома мала надійний тил в особі мами, на яку можна було залишити восьмирічного Андрія. Вона не одразу підтримала доньчине рішення, дуже переживала й не хотіла відпускати її до війська та згодом змирилися.

Професійну підготовку проходила в 179-му навчальному центрі військового зв’язку міста Полтави. Перейти із «домашнього затишку на казармовий режим» було нелегко та на інше ніхто й не сподівався. Заплановане на один місяць навчання плавно перейшло у чотиримісячне, і «новоспечена» контрактниця втішала себе старою, як світ, мудрістю: «Тяжко в навчанні, легко в бою».

Та ще й чоловіки-військовослужбовці підкидали жару у вогонь, промовляючи у слід іронічні фрази типу «жінкам вдома не сидиться», «їм не потрібна сім’я», «щоб не працювати, йдуть до війська», «прийшли сюди гроші заробляти». Але все погане швидко забувалося, здобуті знання та життєвий досвід допомогли впевнено почуватися у новому середовищі, а прощання не обійшлося без сліз.

 

Не встигла розпочати службу на посаді старшої телефоністки-гранатометниці в 534-му окремому інженерно-саперному батальйоні (128 ОГПБр), підпорядкованому Міжнародному батальйону «Тиса» в місті Виноградів (Закарпатська область), як через два місяці направили в зону ООС. Переживання рідних, а особливо мамині сльози, краяли Оксані серце. Та вона почувалася впевнено, знаючи, що через усі труднощі пройде разом із своїм чоловіком, який служив у тому ж батальйоні командиром автомобільного відділення.

Усвідомлення жахіття війни прийшло ще по дорозі до Костянтинівки (Донецька область), нового місця призначення, до якого направили військовослужбовцівїї батальйону. Коли їхала у поїзді, спочатку недуже переживала і була рада, що зможе внести свою частку у здобуття миру на Батьківщині.

Та чим більше наближалися до міста, тим більше жахалася від наслідків проведених обстрілів: зруйновані паркани та будівлі, відсутність комунікацій та інше лихо. Усе це вселяло тривогу, від якої на душі ставало моторошно і хотілось повернутися назад.

 

Під час чергувань на КПП, в які заступала Оксана згідно з графіком разом з іншими телефоністками, забезпечувала зв’язок за допомогою автоматизованих систем управління між підрозділами і частинами, виконувала багато інших наказів командування.

У теплу пору військові проживали в наметах, а у холодну – шукали великі порожні приміщення та облаштовували їх під житло. Мало того, що було холодно та протікала стеля, то ще й доводилося її підпирати, аби не звалилася на голову.

Спершу було дуже страшно, адже і служба, і відпочинок супроводжувалися гучними обстрілами, що долинали з передової. У нарядах доводилося носити тяжкий бронежелет, який окрім того, що виконував головне призначення, ще й рятував від пронизливих холодних вітрів.

Та згодом все це стало звичною справою. Змиритися не можна було лише з негативним ставленнямконстянтинівчан до своїх захисників.

 

«Серед місцевих жителів були такі, що радо йшли на контакт, намагалися допомогти та поділитися останнім. А інші, навпаки – ненавиділи та у вічі називали вбивцями, які калічать їм життя і навіть подейкували, що ми їмо дітей. З особливою ненавистю ставилися до української мови, зокрема, закарпатського діалекту. Декотрі з нас переходили на російську, аби їх не дратувати. Але я до цього не вдавалася і коли їхала з дівчатами до міста на таксі, могла ще й водієві замість добридень сказати «Слава Україні!». Там завжди потрібно було триматися купи, бо так було безпечніше» – ділиться своїми спогадами контрактниця Оксана.

Та вразили нашу шачанку не лише тамтешні люди, а їх низький рівень життя. Варто було лише прогулятися вулицями і одразу складалося враження, що «совок» повернувся.

Констянтинівка, на жаль, була не єдиним небезпечним місцем служби. Наступного року військовослужбовиця потрапила вже до Волновахи.

«На Сході я готувала себе до гіршого, зокрема, до того, що доведеться побачити багато смертей. Знала, що у попередні роки в цих місцях було набагато небезпечніше. Але, дякувати Богу, більш-менш обійшлося, за винятком втрати командира бригади, який приїхав у зону ООС на заміну попереднього, та лише через місяць підірвався на міні.

У таких обставинах хотілось бути на рівних з чоловіками, та до жінок відносилися по-особливому – не відправляли на завдання близько зони бойових дій і в разі чого наказували завжди бути у готовності першими залишити місто. А такі накази не обговорювалися».

Під час нашої розмови я не чула жодних нарікань на тяжку службу та поганих відгуків про колег-чоловіків, від яких іноді доводилося чути прикрі речі, адже майже не поступалася їм у військовій підготовці. З вдячністю згадує свого командира Олега Побережнюка, суворого та надійного, за яким не страшно було йти служити у будь-яке місце призначення, та дружній бойовий колектив, у якому не намагалися виділитися вищіза званнями.

У кожну вільну хвилину жінка була на зв’язку з рідними. А щоб син Андрій познайомився з місцем служби батьків, то під час відпустки вони брали його до Виноградова. Закарпатська природа справила на хлопчика неймовірне враження.

 

На запитання про те, щоб хотілося змінити в армії, спираючись на досвід пройденої служби, моя співрозмовниця відзначила, що там бракує деякого посилення дисципліни, організованості та військової виправки.

«Не можу зрозуміти тих хлопців, які уникають служби та бояться йти на війну. Служити не так вже й важко і забезпечення на тепер хороше, і оплата достойна. Невже краще сидіти без роботи, чи шукати її за кордоном, а ще гірше – топити своє життя у чарці від безвиході? А смерті боятися не варто, адже вона рано чи пізно приходить до всіх і в той час, коли назначено Всевишнім – звертається на завершення розмови до представників чоловічої статі Оксана Завадська.

Таких відчайдушних українок чимало і в кожної був свій привід піти на службу: когось привабила військова атмосфера, хтось має бойовий дух та комфортніше почувається у чоловічому колективі, комусь вкрай потрібно булопокращити матеріальне становище, а декотрі, немов декабристки вирушили слідом за своїми коханими. І всі ці жінки викладаються на повну, аби довести, що здатні на рівні з чоловіками захищати свою державу.

 

Людмила МАКСИМЧУК

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*