Субота, 17 листопада 2018,02:57

Як поляк з волинським корінням став українським філологом

14.09.2018 / Новини

Зараз, на жаль, рідко зустрінеш людину, яка хоче і любить розмовляти українською, яка цим пишається. Я не говорю про тих патріотів, які борються за нашу державу, я – про ту більшість, яка просто має українське громадянство та живе на території України. І саме ця більшість прагне виїхати з України, не цінує того, що нам залишили нащадки, пише «Волинська правда».

Але ще рідше почуєш чи побачиш людину, яка справді цінує і поважає історію, культуру та мову іншої країни.  Випала нагода поспілкуватися з людиною, яка протягом п’яти років вивчала українську мову в Польщі і зараз усім серцем прикута до України та до Волині.

Павло Качмарек 27 років проживає у селі Нова Весь Вишинська, що на заході Польщі. Хлопець закінчив університет у Познані за спеціальністю українська та російська філологія. Він – поляк, який любить Україну і шанує її історію, як справжній українець.

Скромно, але з великим захопленням в очах Павло (Павел у Польщі) розповідав про Волинь та про те, як дізнався, що має тут родичів.

«У нас сім’я велика і прабабуся повторювала, що у нас родина в Україні. Потім вже вона почала розповідати, що вона з Волині, я думав, де та Волинь. Це кінець світу, мабуть. Вона сказала: Україна», – розповідає хлопець.

Прабабуся Павла залишила 90 внуків і внучок. За його словами, вона завжди підкреслювала, що треба тримати зв’язок зі Сходом, не забувати звідки рід походить. Сама ж вона родом із села Седлище Старовижівського району, куди і зараз приїжджає хлопець.

«Перед тим, як помирати, ми всі сиділи, і вона покликала мене прочитати лист з Волині. Переконалася, що там все добре. І каже мені: «Павло, я вже йду». Дуже просила, аби хтось вчив і знав її рідну  мову. Залишила ще лист, а там написала: «Головне, коли ти поїдеш на Волинь, візьми землі і привезеш мені на могилу». Я так і зробив. Через тиждень після похорону. Зробив усе, як хотіла бабуся», – з гордістю каже хлопець.

Російську мову Павло вивчав ще у школі, тому іспит складав для вступу в університет саме з російської. Подавав документи на філологію та на історичний факультет.

«Подумав, піду на філологію, бо мова – то цінність, я так думаю. А історією я можу займатися і вдома. Виявилося, що у нас в Познані є російсько-українська філологія. Прабабуся повторювала: «Добре було б, аби ти знав українську мову». Думав, російська якось ближче, але ні, бабуся казала, що українська – то зовсім інша річ, та й у нас там родина. Я ж не знаю тієї родини, а вона повторювала: «Вивчиш мову, поїдеш, будеш все знати». Тому так і пішов в університет. Українська мова відразу сподобалася.  Закінчив інститут, тепер працюю з мовою: і російською, і українською. Це державна установа. Я думаю, хороший вибір зробив», – скромно розповідає хлопець.

«Як тільки вперше приїхав до України, то мова все більше почала подобатися»

Попри те, що перспектива майбутнього з такою освітою у Польщі була не дуже світлою і хорошою, Павло не зупинявся. Та все ж розповів, чому інколи з’являлася думка все кинути:

«На другому курсі менше хотілося вчити російську мову. У цьому плані вона програвала українській. Адже, коли почав приїжджати в Україну, мова сама приходила. Але потім думаю: як почав, то вже треба закінчувати».

Хлопець розповідає, що як тільки вперше приїхав до України, то мова все більше почала подобатися. На практиці, звісно, це цікавіше і корисніше. Він вже об’їхав всю Україну. Зі Львова до Харкова, з Одеси до Києва, з Волинь до Донбасу. Коли вчився в університеті Павло їздив до Львова, тоді і почав шукати родичів.

«Ми листувалися. Українською було писати тяжко, а я тільки вчився. Мені дали номер, я подзвонив, приїхав на Волинь, мене зустріли у Ковелі. А потім, як був час і можливість і зразу купував квиток в Україну. Добре тут», – каже Павло.

Роботу знайти дуже тяжко, оскільки є велика конкуренція

Після навчання хлопець довго не міг знайти роботу. Каже, що багато знайомих, які з ним закінчували університет, виїжджали за кордон у пошуках чогось кращого. Тим паче зараз багато українців є у Польщі, тому краще взяти українця на таку роботу. Бо ж для нього українська мова – рідна.

«Я займався перекладом, закінчив музичну академію, то мені було, що робити . А потім подумав, знаю мови, маю диплом, треба щось робити. Знайшов роботу у державній установі. Але є одна проблема: співпрацюю з українцями, а вони не хочуть українською говорити, тільки російською. Прошу, давайте українською, а вони ні, так недобре, легше на російській говорити. Кажу, ну це погано. Але це міняється: ті українці, що зараз у Польщі, а їх, кажуть, офіційно вже 2 мільйони, більше хочуть говорити українською», – усміхається Павло.

Він розповів, що освіта у Польщі дуже відрізняється від нашої, але немає різниці, хто вступає: українець чи поляк, але українцям дуже тяжко знайти роботу, адже є велика конкуренція, треба знати добре мову. У польських школах вже також вивчають українську.

«Волинь для мене – шматок життя, шматок родинної історії»

Хлопець працює у Познані, а на вихідні повертаються у село, адже він ще грає на органі у костелі.

«Це таке для мене хобі, я люблю дуже грати, а  село в мене дуже співуче. Кажуть, найменше село у Польщі. Там не більше 100 людей. 30 років не було цього села на карті. У нас живуть дуже хороші люди, допомагаємо один одному. Там багато людей, які мають східне походження: латвійці, білоруси, українці,  і всі дуже гостинні. Цих людей переселили після Другої Світової війни на Захід Польщі, коли кордони мінялися. Люди зі Сходу – це інший менталітет, з ними добре жити», – розповідає хлопець.

Павло захоплюється нашим краєм, любить та поважає людей, шанує історію, але не планує переїжджати до України.

«Що я маю для України? Мову тільки знаю: одну і другу. Це ж ви всі знаєте українську і російську, що я буду робити. «В ліс ходити з дровами», – таке прислів’я є у нас. Але на Волині я б хотів жити, тільки не знаю, чим зайнятися. Волинь для мене – шматок життя, шматок родинної історії. Я був на Львівщині, в Одесі, в Харкові, але найкраще почувався тут. Тут люди кращі, більш мирні, такі гостинні. В Україні загалом люди такі приємні, хороші, але найбільше подобається на Волині», – ділиться Павло. Він додає, що оскільки має велику родину, то взявся і досліджувати родовід, аби знати і пам’ятати своє походження.

«Я не розрізняю того, що я приїхав з Польщі, до України, я справді вдома»

Як поляк, який любить і шанує Україну, йому було тяжко відстоювати свою думку щодо польсько-українських взаємин, як і в університеті, так і в подальшому житті. Хлопець писав магістерську роботу на тему Волинської різні, але писав не як поляк чи українець, а як «поль-українець».

«На мою роботу казали: «Тебе українці поважати не будуть і поляки теж». Тому що я написав так, як все написано і справді, ніхто не поважав. Спочатку тяжко було. Ще в школі вчили, що у вас – «бандери», нацисти. Казали поїдеш, а там «бандери» з сокирами. А я кажу: «Не поїду, не побачу». Я приїхав, а тут все по-іншому. А тепер зі мною приїхала родина. Вони позитивно шоковані, бо теж боялися. Української вони не знають. Я тут почуваюся, як вдома. Я не розрізняю того, що я приїхав з Польщі, до України, я справді вдома. Коли в Україні щось відбувається, я вважаю себе частиною цього всього». Хлопець згадує слова Івана Франка, що таких двох близьких народів, як поляки і українці нема. Тільки проблема, що ми не можемо домовитися ніколи.

Павло розповідає, що на Волині всі хороші люди. Коли він вперше приїхав на Старовижівщину, йому усі допомагали, підказували. Він любить та поважає наші традиції.

«Хоча ми католики, ми відзначаємо свята двічі разом із українцями. Якщо є наше католицьке Різдво, то потім 7 січня зустрічаємо ще раз «українське» Різдво. Ми з’їжджаємося і святкуємо. Бабуся казала, що треба, бо так завжди було у її сім’ї. Треба святкувати і пам’ятати про те, що було і звідки ми».

Усьому, що Павло знає та чому навчився завдячує прабабусі:

«Я поважаю людей. Мене всьому навчила бабуся. Вона була найстарша у сім’ї, її усі слухали. Що сказала, так і робили. А вона завжди правду казала». Вона і познайомила Павла з Волинню.

«У Вас на Волині – спокій, мир, фантастична природа. Сюди хочеться повертатися», – додав з гордістю Павло.

І справді, в нас неймовірна краса, у нас щирі, добрі люди. Просто потрібно навчитися це цінувати. Після легкого спілкування залишився приємний слід і гордість за те, що є такі люди, які цінують власну історію та поважають інших. Павло – приклад істинного патріота: до свого минулого, українського теперішнього та майбутнього. Спілкується він такою чистою та гарною українською мовою, що хочеться, аби він постійно продовжував говорити, хоч і сам скромно каже, що його мова далека від досконалості.  Він пишається тим, що шанує українські традиції та обрав такий життєвий шлях. Багатьом українцям потрібно повчитися у нього, але не лише знанням української мови…

Автор Злата Максимук

Читайте також:

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*