18 жовтня Степану Королюку, учаснику Другої світової війни, виповнилося 94 роки.
З поважною датою його щиро привітали вихованка літературної студії «Серпанок» Шацького Будинку дитячої та юнацької творчості Ангеліна Зубач та керівник Ніна Корець. А ще вони задали 10 запитань ветерану-імениннику, передає Район.Шацьк.
Степане Андрійовичу, давайте повернемось в той далекий довоєнний період, щоб пригадати шкільні роки. Якими були ваші успіхи в навчанні?
– Школа лишила світлий слід в моїй пам’ яті. Я дуже любив учитися, вчителі мене також любили. Знання давались легко, оцінки були відмінні, отримував похвальні листи. Особливо цікавив мене предмет історії.
Потрапивши на фронт, ви знайшли нових друзів, товаришів?
Звичайно. Без товариської підтримки неможливо було б пройти через таке важке випробування, як війна. З декотрими навіть довго підтримував контакти.
Будучи далеко від дому, ви листувалися з рідними?
– На фронті ніхто з нас ніяких листів не писав, просто не було на це на часу. Ми не бачили ні дня, ні ночі — була лиш одна стрілянина.
Як війна змінила ваше життя?
– Мені ще й досі подеколи сняться мотрошні події того часу… Поранення, яке отримав, підкосило здоров’я: було серйозно прошито лікоть правої руки і велику ділянку тіла, зачепило і ліву руку також. Як зараз пам’ятаю образ дівчини, що схилилась наді мною. Говорила іноземною мовою, але я побачив сумку з хрестом, і зрозумів, що у мене є надія.
Так і досі живу з осколками від розривної кулі, які не наважилися дістати, щоб не заподіяти ще більшої шкоди. Лікування було затяжне, спочатку в Польщі, потім у Львові, а згодом ще близько півроку терапії у Баку. Зараз кілька пальців руки не розгинаються.
Вам вдалося пережити воєнне лихоліття, і хай хоч і пораненим, та повернутися до рідної домівки. Чи вбачали ви в цьому якийсь особливий захист долі?
– Так, мене справді від смерті спас дивний випадок. Якраз перед вирішальним для мого життя боєм, саме перед пораненням, я задрімав і мені приснився батько. Уві сні він попросив мене не спати на правій стороні, а схилити голову наліво. Я прокинувся і інстинктивно переклав голову так, як прохав батько. І відразу в мене влучила куля, прошивши тіло, але голова моя лишилася цілою. Інакше, як дивом, це назвати не можна.
Чим ви займались після закінчення війни?
– Після війни був заступником начальника фінансового відділу Шацького району, головним бухгалтером Шацького промкомбінату та Шацького лісгоспзагу. Згодом, вже будучи на пенсії, опікувався інвалідами, тому став головою Ради інвалідів. За свою працю отримав іменну медаль Союзу організацій інвалідів України. Цією нагородою було визнано діяльність Шацької районної організації інвалідів найкращою на всеукраїнському рівні, чим я і досі пишаюся.
Чи пам’ятаєте своє перше кохання?
– Моє перше кохання — дівчина Євдокія, яка хоч і була однокласницею, але при цьому — на рік старшою. В юності разом ходили до школи, а після моєї служби на фронті ми побралися. Дружину свою я дуже поважав. Пам’ятаю, як вона вижидала мене з роботи, а після вечері ми частенько прогулювались від вулиці до озера. Прожили гарне життя, за яке навіть й слова поганого не сказали один одному.
А наразі чим займаєтесь?
– Зараз цікалюсь травництвом. До мого 60-річчя син Микола подарував чудову книгу на цю тему, і відтоді я вивчаю цілющі властивості рослин. Допомагаю не лише собі і родині, але, коли є потреба, й іншим, охоче ділюся перевіреними рецептами. Заготовкою необхідних інгредієнтів займається переважно також мій син.
Ваше ставлення до УПА і такої яскравої особистості, як Степан Бандера?
– В ті далекі часи я міг підтримувати українську повстанську армію лише в душі. Моя родина постраждала від радянської влади, яка спровокувала ситуацію зі службою КДБ, після чого і мій батько, і його брат були оголошені ворогами народу. Тож мені теж дісталась добра порція переслідувань. Члени УПА і Степан Бандера боролись за наше світле майбутнє. Однак тоді нам нав’язували абсолютно протилежну думку і називали їх ворогами народу.
Зараз на Україні знову нелегкі часи. Що ви побажаєте нам?
Як і більшість народу, я лиш хочу, щоб панував мир і не було конфліктів. Людям вони не потрібні, потрібна лиш взаємодопомога. Щоб і працювалось краще, і щоб діти наші й онуки забули страшне спопеляюче слово війна.
Залишити коментар