“Тіньовий бізнес”, “неформальна робота”, “боротимемося з тіньовою економікою” – ці фрази часто лунають з уст державних керівників та законодавців. Чи справді Україна стоїть в такому вже “затінку”? Які реалії безробіття та тіньової зайнятості нині в Україні?
Про це 24 канал говорив із економістом, викладачем і дослідником економіки Національного університету “Києво-Могилянська академія” Оксаною Неживенко.
Офіс проти городу та базару
Для початку варто з’ясувати різницю між тіньовою зайнятістю та безробіттям. У житті автору доводилось неодноразово стикатися з позицією, що якщо людина не має зареєстрованого місця роботи – вона безробітна. І аргумент – “так ти ж торгуєш в інтернеті” або “ти ж продаєш картоплю на ринку” – не аргумент таким людям. Експерт засвідчила – це неправильне розуміння безробіття.
За визначенням Міжнародної організації праці (МОП), економічно активне населення – це особи від 15 до 70 років. В Україні ще є поняття працездатного віку, тобто вік до виходу на пенсію, з 2016 року, після пенсійної реформи, цей вік для чоловіків і жінок зрівняно – від 15 до 59 років. Усі громадяни працездатного віку (або ширше, економічно активного віку, від 15 до 70) поділяються на активних і неактивних. Неактивні – студенти денної форми навчання, пенсіонери, так звані “зневірені”, тобто ті, хто не зміг знайти роботу, а також ті, хто роблять вибір не працювати і не шукати роботу. До речі, до неактивних також відносять волонтерів як таких, хто працює неоплачувано.
До активних МОП відносить: зайнятих і безробітних. Зайняті натомість поділяються на такі категорії: наймані працівники, роботодавці, самозайняті особи (в умовах України це, наприклад, ФОПи), неоплачувані члени родини.
Безробітні, щоб вважатися такими за міжнародною класифікацією, мають відповідати одночасно трьом критеріям: особа не працює, перебуває в пошуку роботи і готова приступити до роботи упродовж найближчих двох тижнів.
В Україні, за даними Держслужби статистики, до категорії активних станом на 2017 рік належать 17,85 мільйона громадян. З них 16,2 мільйона – зайняті, 1,7 мільйона (9,5%) – безробітні (рівень зареєстрованого безробіття, тобто у Державній службі зайнятості – традиційно низький, між 400-450 тис. осіб, або 2,4% від економічно активного населення).
Окрім поділу зайнятих на найманих працівників, роботодавців і самозайнятих, в іншій площині ми аналізуватимемо їх щодо формального чи неформального статусу. І працівник, і роботодавець, і самозайнятий можуть бути формальними і неформальними, тобто – зареєстрованими у державних органах або ні.
Неформально зайнятими вважаються особи, які роблять свій внесок у ВВП, а саме через виготовлення продукції чи надання послуг, але не є зареєстрованими працівниками, роботодавцями або самозайнятими,– пояснила Оксана Неживенко.
Отже, продавці одягу в інтернеті і картоплі на ринку – не безробітні. Якщо вони не ФОПи, вони – зайняті неформально. А ті, хто не шукає роботу та не готовий до неї приступити – теж не безробітні. Це – категорія неактивних. Таким чином, ми поділили ринок праці на взаємо виключні групи.
Як визначають тіньових працівників
Згідно з методологією МОП, прийнятою Держслужбою статистики України, проводяться відповідні опитування ринку праці. Щоб провести правильне опитування у 42-мільйонній країні, щороку опитують не менше 13 тисяч домогосподарств (сім’ї, які проживають разом), а останніми роками опитування проводяться щомісячно.
Причому вибірка має бути репрезентативною – тобто, віддзеркалювати реальний стан речей. Наприклад, якщо у нас на все активне населення 15-70 років припадає 47% жінок, і 53% – чоловіків, то у вибірці з, наприклад, 10 тисяч так само має бути опитано близько 4700 жінок і 5300 чоловіків. Так само враховуються критерії розподілу за віковими групами, характеристика поселення (місто чи село), береться до уваги відмова інших осіб брати участь у опитуванні. Так формується ця вибірка, це досить велика робота. Наш Держстат щороку опитує особисто близько 13-16 тисяч домогосподарств (наприклад, 2016 року було опитано 16 тисяч домогосподарств, або 106 тисяч осіб).
Головне завдання таких опитувань – вивчати динаміку ринку праці України, характеристику робочої сили, зокрема через визначення статусу, чи зайнята особа, чи формально вона працює, якщо безробітний – має відповідати вищевказаним трьом умовам. Однак, на чутливі питання, наприклад, щодо статусу неформальної або нелегальної роботи, або рівня заробітної платні, зізнатися незнайомому інтерв’юеру може не кожен респондент. Власне, для цього вибірка і повинна бути достатньо великою, щоб отримати чим побільше відповідей, це варто розуміти і робити на це похибку.
Але важливо, що за такою ж самою методологією проводиться визначення неформальної занятості і безробіття у країнах Євросоюзу, за тим же методом опитувань МОП. Отже, українську статистику можна порівнювати з європейською.
Що кажуть цифри
За даними Держстату в Україні станом на 2017 рік (найсвіжіші на сьогодні дані) 9,5% безробітних і 22,9% – зайняті неформально. Це значить, що майже кожен четвертий українець, а у абсолютних цифрах – майже 4 мільйони зайнятих (нагадаємо – це 22,9% від активного населення) – не реєструє бізнес і доходи, або отримує зарплату в конверті, або не платить податків. Всі ці гроші не потрапляють в бюджет. З точки зору економічної теорії, це коросткострокові вигоди для таких працівників, але – довгострокові втрати для держави.
До речі, безробіття вважається навіть корисним, коли воно обчислюється в межах 3%. Ринок праці – “живий”. Хтось звільняється, вагітніє, помирає, досягає повноліття, таким чином створюючи потребу в нових робочих місцях. І ці 3% якраз і створюють потрібний запас на ринку праці.
У нас рівень безробіття – більш ніж втричі вищий. Це, звичайно, швидше погано. Набагато більше непрацюючих людей, ніж могло би бути. Однак, деякі безробітні цілком можуть бути зайнятими неформально. Торгувати на Olx, просувати бізнес на Instagram, наприклад. Крім того, деякі українці можуть бути зайняті одночасно і формально, і неформально, якщо особа має кілька робіт. Причому неповна зайнятість може бути формальною, а повна – неформальною.
Щодо критичного рівня неформальної зайнятості – дослідники дотримуються думки, що такого “критичного” рівня немає. Але бенчмаркінгом можна вважати “середнє” значення неформальної зайнятості з групи країн, між якими ведеться порівняння, і ті країни, які мають неформальну зайнятість рівня вище середнього, вважатимуться у вищій групі ризику.
Порівняння неформальної зайнятості у країнах ЄС з перехідною економікою (9 країн) дає середнє значення неформальної зайнятості між 5-14% від зайнятого населення (Nezhyvenko and Adair, 2018). А в Україні цей показник за 2017 рік становить 22,9%. Причому якщо зробити коригування, що це чутливе питання, то неформально зайнятих цілком може бути і близько 30%. І третина ринку праці – це справді багато, констатувала Оксана Неживенко.
Тіньова зайнятість і проблеми
Ринок праці сам себе регулює і адаптується під умови, створені в державі. Якщо ці умови сприятливі – люди працюватимуть на зареєстрованих місцях, і навіть відбуватиметься міграція ззовні до нас. За менш сприятливих умов, як нині, відбувається зворотній процес – працівники мігрують з країни.
Ринок праці регулюють мінімальною заробітною платнею, субсидіями, виплатою стипендій, але це, швидше, наслідок умов, які створені в державі. Тіньову зайнятість можна регулювати перевірками – плановими і неплановими, штрафами, і це треба робити. Але вони є менш дієвими, ніж ефективна політика держави для умов “саморегулювання” ринку праці і появи нових або покращення існуючих робочих місць.
Тому що зарплата встановлюється ринковими умовами, а не державою (на щастя, ми давно відійшли від планової економіки). Наскільки підприємства ефективно виробляють, реалізовують свою продукцію, формують цінову політику, маркетингову, фінансову і зарплатну політику – відповідна і зарплата на цьому підприємстві.
При цьому – і мінімальна зарплата, яку формує держава, не може бути зовсім відірвана від ринкових умов. Як у нас сьогодні формуються зарплати у міністерствах: раніше у держсектор мало хто хотів іти, бо 2 тисячі і 20 тисяч – суттєва різниця. Зараз ті, хто перейшли з приватного сектору в державний, отримують, можливо, трохи меншу зарплату (або і не меншу), натомість – мають більше соціальних гарантій, вищу стабільність, державний сектор традиційно вважається “безпечнішим”.
Залишити коментар