Понеділок, 21 жовтня 2019

Шачанка ледве впізнала сина, який повернувся із Афганської війни

23.09.2019 / Новини, Статті

У народі кажуть: «Материнська молитва із дна моря підіймає». Бо й справді, де б не були та що б не сталося з дітьми, материнська молитва здатна творити дива. В цьому переконалася жителька Шацька Сулім Валентина Мартинівна, котра дякує Богу за те, що дочекалася свого сина живим та неушкодженим із Афганської війни.

Проте і в самої доля – хоч серіал знімай, – пише газета «Шацький край», передає Район Шацьк.

«Моє дитинство і юність пройшли нелегко. Народилася я в с. Положеве у 1951 році. Коли мені було три роки, померла мама. На виховання мене забрали бабуся з дідусем. Через кілька років не стало і бабусі. Я залишилась з дідом і тіткою Раєю», – з сумом починає свою розповідь моя співрозмовниця.

Про рідного батька жінка згадує без ентузіазму. Адже він за­лишив її, найменшеньку, промінявши на іншу жінку. Що­правда, забрав із собою двох старших дітей – брата і сестру.

Коли помер дідусь, Валентині було 15 років. Тітка одержала квартиру в ур. Венське, і вони переїхали туди жити. Закінчивши вісім класів школи, влаштувалась на роботу муляром у Шацьку будконтору, бо потрібно було допомагати тітці та й собі мати копійчину.

У 18 років дівчина зустріла своє кохання – парубка Олек­сандра. Побралися. Чоловік забрав дружину до Шацька до своєї мами. Народився синок Сашко, а тата Олександра забрали на два роки на службу в армію.

Життя біля свекрухи було не з легких. Коли вона гляділа малюка, Валентина оброб­ляла колгоспні ділянки. Повернувшись з армії додому, чоловік влаштувався на роботу у лісгосп, від якого молоде подружжя отримало квартиру. Знову доля повернула Валентину Мар­тинівну у рідне Венське. Але це вже було їхнє сімейне гніз­дечко, у якому народилася донечка Лілія.

Так протікали роки… Вирішили будуватися у Ша­цьку. Працювали, заробляли, потихеньку зво­дили будинок. Прийшла пора молодому Сашкові йти служити. Відправили на пів року у Ашхабад.

«Я й подумати не могла, що мій син потра­пить в Афганістан. Обіця­ли, що він лишиться в Ашхабаді навчати мо­лодих солдат», – бідкається жінка.

Але сталося не так, як гадалося. «Я знала, що в Афгані вій­на. Але думалось, що мого сина вона не тор­кнеться».

Листувалися, адже мобільних на той час ще не було. Одного разу листи перестали приходити. Так три­вало два місяці. У розпачі Валентина Ма­р­тинівна поїхала у Любомльський райвійськ­ко­мат. Там їй повідо­мили, що похоронки на таке пріз­вище не отриму­вали. Та це не втішило матір.

Нині, згадуючи про ці події, Валентина Сулім знову не може стримати сліз:

«Я не знаю, як все це пережила. Напевно, допомогла підтримка чоловіка, подруг Люби Занюк зі Світязя, Тетяни Дужич, Дуні Ключук, і звичайно, Божа молитва».

Мить, коли син повернувся з армії, завжди у неї перед очима.

«Набираю я воду біля колонки, бачу – йде сол­дат. Підходить – незнайомий. Такий статний. Але це тривало лише хвилину. Це ж моя дитина! Виявляється, їх перед демобілізацією відгодо­вували. Мене він спочатку теж не впізнав – посивіла, постаріла. Все від переживань», – пригадує щемливу мить пані Валентина.

Дуже хвилювалася Валентина Мартинівна, як же син адап­туватиметься до життя після армії. Але, як каже вона, Бо­гу дякувати, все було добре.

Про деталі служби в Афганістані взнавали періодами, коли Саші хотілось вилити душу. А важ­ких моментів було чимало. Під час підпалу душ­манами наметів у нього згоріли документи, на відновлення яких знадобився тривалий час. Коли розпочалося виведення військ з Афга­ністану, у бійця вкрали реч­мішок, у якому були пода­рун­ки для сім’ї, документи на на­городи, гроші. Та найваж­че було пережити смерть дру­га Саламата, який дуже по­­люб­ляв українські пісні і якому Саша завдячує жит­тям.

«Саша був стрільцем, а Саламат – водієм броне­тра­­н­­спортера. Двері стрільця знаходилися збоку машини, а водій міг вилізти тільки че­рез люк. Під час одного пат­рулювання в горах ста­в­ся черговий напад на ко­лону. Побачивши, що перед­ні машини горять, Саламат наказав Саші вискакувати з броньовика. А сам загинув», – розпові­дає зі слів сина Валентина Мартинівна.

Ці сумні спогади завжди супроводжують бійця і його ро­дину. Та життя триває. Зараз у Сулімів – Валентини Мартинівни та Олександра Ми­хайловича все гаразд. Во­ни допомагають Саші і Лілії виховувати дітей та своїх ону­ків, яких у них четверо. Мину­лого року подружжя від­свят­кувало золоте весілля. Спо­ді­ваюсь зустрінуть ще й діа­ман­тове. Хай щастить!

 

Олександр Сулім

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*