Дитинство Олексія Мартинця у буквальному значенні обпалила війна. 1944-го року семирічний хлопчина знайшов у німецькому окопі запал від гранати і вирішив його розібрати. Олексійка привабив яскравий вишнево-червоний колір скельця, вмонтованого в ударний механізм. Малий хотів його виколупати, а коли це не вдалося, спробував витягнути скло зубами.
«Вибуху я не чув, – згадує мій співрозмовник. –У мене сильно пошкодило бороду і вирвало шість зубів. Радянський солдат, який прибіг на звук вибуху, спромігся перев’язати меніобличчя, що перетворилось на одну суцільну рану. Батько привіз мене підводою в медпункт. Тут лікарі зашили обличчя і відрізали праву руку, що теліпалась на одному сухожиллі».
У військовому госпіталі в селі Доротище за Ковелем хлопчині зробили операцію. В одній палаті з солдатами, що ставились до малого, як до сина, Олексійко пробув кілька місяців. Тут хлопчик заново вчився говорити і обслуговувати себе однією рукою.
Як розповідає Олексій Єфремович, він швидко навчився давати собі раду сам. За якийсь час вже міг виконувати сам майже всю домашню роботу. А у місцевому колгоспі в Згоранах він навчився однією рукою кермувати льонозбиральною машиною.
За результатами соціалістичних змагань серед трудівників села юнак постійно займав перші місця в районі. Як кращого працівника його навіть вирішили делегувати на виставку досягнень сільського господарства у Москву. На жаль, якраз у цей момент доля знову зіграла з молодим чоловіком злий жарт.
«Перед тим, як відправляти на виставку, мою роботу приїхала перевіряти комісія з району, -розповідає Олексій Мартинець. – Коли її представники вже були на полі, я згадав, що вже кілька днів не чистив льонозбиральну машину, хоча згідно інструкції повинен був це робити через кожних чотири години. Тоді я вирішив зробити це прямо під час роботи механізму, сподіваючись, що за курявою перевіряючі нічого не побачать. Проте вийшло зовсім не так, як гадалось. У поспіху я не зауважив, що руку з віхтем льону затягнуло в барабан».
У лікарні в Головно чоловікові зробили операцію. Вказівний палець на руці не вдалось врятувати, ще один практично перестав згинатися. І знову чоловік вчився давати собі раду, цього разу вже лише трьома пальцями.
До слова кажучи, каліцтво не завадило чоловікові влаштувати особисте життя. Олексій вподобав жінку, на кілька років старшу за себе, що на його пропозицію вийти заміж відповіла ствердно. Чоловік замінив батька синові своєї обраниці. А у їх шлюбі народилося шестеро дітей.
Кілька років тому дружина Олексія Єфремовича відійшла у вічність. Діти розлетілись по світах, і нині 80-річний чоловік доживає віку сам. Проте погомоніти про життя у дядька Олексія є з ким. Дорогу до його господи добре знають односельчани, що до цих пір носять чоловікові ремонтувати механічні годинники. Усі в один голос стверджують –такого майстра, як він, варто ще пошукати.
Однією рукою інвалід першої групи творить дива, а після його ремонту другий шанс на життя отримує навіть старий мотлох, що роками валявся по комірчинах.
«Уперше я спробував полагодити настінний годинник-ходики, що його в 50-х роках купив мій старший брат , – розповідає Олексій Мартинець. – За короткий час щось там зламалось, він його розібрав і спробував знайти причину. Проте у брата нічого не вийшло, і він зі злості хотів того годинника викинути. А я з цікавості кілька днів просидів над коліщатками, трьома пальцями пробував по-різному їх складати, і таки здогадався, у чомузбійроботимеханізму. Після мого втручання годинник ще кілька десятків років висів у нас на стіні і справно показував час».
Поремонтував Олексій Єфремович і старовинного будильника, що його викопали під дзвіницею церкви. Як зізнається чоловік, потім він продав його за літру горілки сусідові. А той своєю чергою розхвалив роботу майстра-самоучки по цілому селі.
Нині кількість годинників, поремонтованих мешканцем Згоран, сягнула вже кількох десятків.Вони до цих пір відлічують час не лише в рідному селі майстра, а й у Любомлі і навіть у Луцьку. Найбільше, каже чоловік, він любить порпатисяу механізмах старих годинників. Каже, що часом кілька днів доводиться тратити, аби з’ясувати причину поломки. Зате коли вдається полагодити годинника і він знову починає відлік часу, майстер радіє, як дитина. Трохи відпочине і знову береться за нове замовлення.
Свого часу чоловік брався ремонтувати не лише годинники, а й старі велосипеди та швейні машинки. У майстра все вдавалося, щоправда, нині очі вже добре не бачать. Та й щоб добре крутнути ключем – тепер треба вже помічників.
Співчутливо питаю, чи не важко йому було справлятися з такою роботою. Він зітхає, каже, що легко лише впасти у розпач. Проте переконує – з кожної ситуації є вихід. Бо таки порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Навіть тоді,коли замість руки -протез.
Марія КОЗАК
Залишити коментар