Майже 50 років навчання дітей: любомльську вчительку місцеві називають “народною”

14.07.2019 / Новини

Вчительку Галину Кузьмівну Остапчук (в дівоцтві Максимук) багато любомльчан, особливо, чиїх дітей вона навчала, називають «народною», і при тому дивуються, чому це звання не дають ось таким талановитим відданим педагогам за покликання, які жертовно свої серця віддають дітям, а отже працюють на майбутнє держави.

Галина Кузьмівна саме читала книгу, коли до неї завітала журналістка, трохи розгубилась.

«Ось донька принесла нову книжку Володимира Лиса «Діва Млинища», я так захопилася, всі його твори читаю, подобається, що пише місцевою говіркою…», – показала вона на  книгу.

Навколо бабусі весело бігала маленька півторарічна правнучка Діанка, яка нині є для неї і розрадою, і втіхою, і маленьким сонечком. Бо, як розповідає донька Людмила, «коли не стало тата 7 років тому, життя наше перекрутилося, і тепер маму зцілює любов до внуків і правнучки, няньчити котру  її робота, як сама каже.  Але ж і про школу забувати не вдається, бо ця професія вроджена, в душі на все життя, мій  9-річний Михайлик як повчиться з бабусею, то почерк зразу поправляється…».

Наша розмова із вчителькою з майже 50-річним стажем Галиною Кузьмівною час від часу із діалогу послідовно переливається в монолог-роздум, спогад, одкровення. Адже її педагогічно-наставницький шлях був такий розмаїтий, багатогранний, пошуковий, творчий, всеохоплюючий.

А встигала все, як сама з вічною вдячністю розуміє, тільки завдяки щирості, чутливості, відданості чоловіка Данила, його любові, підтримці, розумінню, безмежній турботі про дітей…

Всі ми родом зі школи, як мовиться, і коли юні літа пригадуються, то таки здається, що початкові класи – то першоважливий багаж знань… Галина Кузьмівна охоче підхоплює цю думку.

“Якщо подумати, то звісно ж так. Адже приходить 6-7-річна дитина і мало що вміє, а виходить через 4 роки і вже багато щось – і читає, і письмо вміє, і рахує, і диктанти пише, з молодшої школи випускаємо навченою, залишається тільки розширяти світогляд. Згадуєш, як деякому першокласнику, бувало, важко букву запам’ятати чи її розпізнавати, розказуєш терпляче по кілька разів, але ж потім радієш, що є результат”, – зауважує Галина Кузьмівна.

Зразу, коли у 1978-му році прийшла працювати у Любомльську школу №1, ще не було третьої, і у класі до 40 учнів, то виходив з уроку, як викручений. Ніколи на уроках за стіл не сідала, бо ж не було як, до кожного школярика треба встигнути підійти, взяти за руку, показати, погладити, заохотити.

“А як уже стала третя школа і у класах зменшилось до 20 дітей, то був рай, перепитаєш за урок по пару разів кожного. Вчителі раніше були як мурахи, дуже старалися, щоб учні засвоювали добре тему, тоді ніхто не думав про гроші чи приватні уроки.

У пам’яті залишились незабутні моменти на уроках:  коли учень впреться і не хоче писати, бо погано виходить, або залізе під парту і впрошуєш різними методами вийти звідти… Дехто, коли став дорослим, соромився тих своїх дитячих поступків, дехто пробачення просив або допитувався «ну як ви нас таких терпіли», а потім приводив до мене своїх дітей…”, – пояснює вчителька.

Коли перелистувала працю великого педагога сучасності Василя Сухомлинського “Сто порад учителеві” в пошуку потрібного вислову, каже вчителька, знайшла ось такий: “Учительська професія – це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, який ніколи не припиняється. Ця риса відкривати в людині нове, я  переконаний, закладається в дитинстві, в отроцтві, закладається і в сім’ї, і в школі, закладається турботами старших – батька, матері, вчителя”.

Галина Кузьмівна про своє покликання каже ще й як про бажання до самопізнання і самовдосконалення. Народилася вона в селі Почапи. Але ще й до школи не ходила, а вже знала, що буде вчителькою, збирала дітей, садовила і проводила «уроки» про те, що на той час знала.

“Мені подобалось, коли сусідки казали мені малій вслід «ото Галя-вчителька йде». Бо ніким іншим себе й не уявляла. І тільки згодом зрозуміла, по чиїх слідах повела мене доля.

Першою моєю вчителькою була Ольга Миколаївна, я милувалась нею, така вона була гарна, так гарно привітно говорила, дала мені такий поштовх доброти, який я зберегла у своєму серці на все життя.

А у старших класах зразком для мене стала Олександра Григорівна Середюк – вчителька української мови і літератури, теж з такою ж доброю красивою душею. Ось від них, думаю, і зародилась у мені учительська любов…»,- зазначає педагогиня.

Після 8-го класу поїхала юна Галина вступати до Луцького педучилища, здала екзамени, отримала на навчання виклик.

«Їхати у велике місто не хочу, боюся. Але мама настояла, казала, раз поступила, то мусиш»,- пригадує вчителька.

Чотири роки вчилася, жили з дівчатами-подругами на квартирі. По закінченню у 1968-му році отримала направлення у Полапівську школу. Спочатку була піонервожатою, потім дали клас молодших учнів, а затим, як вступила до педінституту заочно, то вчила і українську мову та літературу, і малювання. Нічого, справлялась.

Тут зустріла свого Данила, у 1970-му побралися, сім років жили в селі, поки будували дім у Любомлі. Народилась донька Наталя, а вже у місті – Люда…

«І до своїх дітей також я була вимоглива, як тато-мама сказали так має бути, ніякі відмовки. Обидві закінчили успішно музичну школу, були активними і гарно вчились у школі.

Професію лікаря здобула Наталя, уже хірургом став і її син Юрій, лікарем працює і його дружина Наталя, а молодший син Іллязакінчив 10-ий клас. Люда живе у Польщі уже десять років, її донька Ірина вчиться там у ліцеї, а Михайлик перейшов у четвертий клас. Допомагають у всьому і обидва зяті. Діти – це для мене найдорожче», – пишається своїми дітьми жінка.

У 2012-му році хотіла залишити роботу, коли не стало чоловіка, дуже важко цю втрату переживала. Вдячна директору гімназії Олені Костянтинівні, що відчула мій біль і вмовила мене знову повернутися до дітей.

“Це моє життя, я іншого нічого в житті не робила, тільки школу знала. І у конкурсах брала участь, і на курси їздила, зошити, щоденники, ще й досі тримаю, щоб розглядати у хвилини спогадів. Любила і вимагала, щоб зошити в учнів були рівненькі і чисті, не рвати, писати чисто і охайно, щоб почерк був каліграфічний – це згодом, як набула досвіду, стало головним.

Колись питають у мене перевіряючі, дай зошит двієчника, кажу, у мене таких немає, стараюсь, щоб всі вчились гарно. Мене вражає, коли дітей лякають оцінками, це біль душі. І мораль дітям читати не можна, вони цього не сприймають.

В мене своя методика ще з юності залишилась: доброта, дружнє ставлення, привітність, ласка, і дитина у відповідь також засвітиться добротою…», – каже старший вчитель Галина Остапчук.

Чи не у цім щастя і вчителя, і учня? Тому не раз розхвилюється Галина Кузьмівна, коли на 8 Березня чи на День вчителя до неї приходять з вітаннями її учні, яких часом уже й не впізнає з першого погляду, хоча всіх пам’ятає. Багато хто  привіти передає, і з добротою у серцях, обсипають Вчительку пелюстками компліментів: «А Ви така ж молода і така ж красива, Галино Кузьмівно!» З роси і води Вам, на довгі літа і благополуччя!

Автор Валентина Хвас

«Наше життя», 5 липня 2019

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*