Субота, 15 грудня 2018,02:40

Людина грамотна – і роботу собі знайде, і з будь-ким порозуміється, – волинянин Іван Гузь (ФОТО)

У свої 86 років Іван Гузь зі Смідина – жвавий, розсудливий і хвацький до роботи. Як то кажуть, ще той козак! І язик не повертається назвати стареньким.

Його внук, нардеп Ігор Гузь, зробив діда ще й популярним в інтернеті. Він часто викладає у Facebook відео, де його дідусь то кошики плете, то про нинішню владу міркує, пише газета Волинські Новини від 5 квітня, – передає ІА Волинські новини.

Спираючись на палицю, Іван Іванович щиро всміхається, наче дитина. Мружиться на сонечку, підставляючи йому кругленькі щічки. Біле волосся вибивається з-під шапки. Він не звик і не вимагає сучасних вигод: вбиральня надворі, вода – в колодязі, без інтернету – можна послухати радіо чи подивитися телевізор.

Рік тому померла його дружина Югеня. Відтоді дід Іван живе із сином Володимиром. Той перебрався з Луцька в село, щоб допомагати батькові по господарству.

До нашої розмови Іван Іванович ставиться вкрай серйозно. Відразу попереджає: не говорить дурниць, а перед тим, як щось сказати, добре думає. А далі розказує про своє життя – типове радянське: три класи школи, армія, робота електриком.

“Вважаю, що добре живу. Може, не як міністр, але для себе вистачає, – жартує дідусь. – От коли діти були малі, грошей не було, а треба було чимось годувати, тоді скрутно доводилося. А зараз мені головне – щоб здоров’я було. Як нема – то біда. Не хочеться ні в ліс іти, ні в хаті сидіти. Нічого”.

Іван Іванович ніколи не знав своїх діда і баби, навіть імен їхніх не чув. Його виховала мама. Батько помер ще до його народження у 1931 році. А далі – війна і лихоліття. Дід Іван каже, що нічого хорошого з тих часів пригадати не може. У сім’ї було аж 12 дітей. Але до старості дожили тільки шестеро.

“Не думайте, що у школу не хотів ходити. Не мав такої змоги. Тяжкі часи були. Ми мали одні чоботи на п’ятьох. Після війни застав голе поле. Ні хат, ні хлівів не було. Все німець спалив. Зостався я голий і босий. Навіть хати не мав. Тож спершу зробив буду для коня, бо ж у мене кінь зостався. Потім мама почала просити, щоб змайстрував піч. Зробив. Так ми п’ять років на такому господарстві й просиділи. Важко було, – зітхає. – Тьху. Навіть нема що згадувати”.

Іван Гузь усе життя пропрацював електриком. “Як з армії прийшов, так і став на роботу, – каже він. – Завжди ставився до неї відповідально. Бо вік прожити – не в карти програти. Як зумієш, так і проживеш. Якщо неграмотний, то треба шукати собі товариство розумних людей. Там навчишся”.

Чоловік розповідає, що з дружиною Женею прожили разом 62 роки, рідко сварилися. А познайомилися на танцях.

“Я був тоді у війську, – розповідає Іван Гузь. – Мав відпустку, приїхав додому, пішов на весілля. А я змалечку танцювати любив. Дівчата, хоч і малі, а вже тебе крутять у танці. То й мене навчили. Бо є такі хлопці, що їх вчи – не вчи, а танцювати не будуть. Музика тоді така гарна грала. А мені так кортіло з нею потанцювати. Запросив, потанцював. Так і познайомилися. А потім я знову в армію поїхав. Писали одне одному листи, а тоді вже й побралися. Я така людина, що можу щось сказати, не стерпіти. Але її ніколи не ображав і не бив. Ми поважали одне одного. Перед смертю мені жінка навіть сказала: «Дякую тобі, що ти мене не ображав». Баба – то є баба. Десь підеш, а вона вже питає: куди й чого? Вже аж пробирає щось сказати. Але я старався не сваритися. Померла моя Югеня і все забула…”.

Іван Гузь каже, що завжди знав: з його внука Ігоря будуть люди. Дідусь розповідає, що хлопець щоліта приїздив у Смідин. Робив усю роботу, яку той казав. Тому він і косити вміє, і сіно гребти, і чорниці та печериці збирати не лінується.

“Знаєте, як людина грамотна, то вона і роботу собі знайде, і з будь-якими людьми порозуміється. Але не треба забувати, що і грамотна людина може бути дурна. Щось не так зробив, не так сказав – і нема роботи, – каже він. – А мій Ігор – хлопець непоганий, шустрий і толковий. Найголовніше, що не ледачий. Він до роботи добрий, і встане вранці, коли скажу”.

Іван Іванович переконаний: внука обирають депутатом, бо він на це заслуговує.

“А ще він не п’є, – каже дідусь. – Горілки ніколи у рот не брав. Я знаю таке: якщо парубок не п’є горілки, то вже з нього толк буде”.

Чоловік плете різноманітні кошики з лози для господарства. Якщо сировина вже нарізана, то на один кошик іде кілька годин. Якось Іван Іванович сплів аж 52 кошики, аби привітати дівчат та жінок із їхнім святом. Дідусь каже, що ідея “Смідинські кошики – для українських дівчат” належить йому, а не онукові.

“З лози плести – не язиком ляпати, – каже Іван Гузь. – Тут і вміння потрібне, і витривалість, і наполегливість. Доводиться не на один кілометр від дому відходити, щоб потрібну лозу нарізати. Треба знати, яку брати – щоб гнулася, але не ламалася”.

За словами чоловіка, головне у цій справі – не поспішати. Крім кошиків, робить для односельчан граблі, віники й топорища.

“Сам навчився кошики плести. Багато їх переробив, поки вийшли такі, як треба. Батька ж у мене не було. Я усього сам мусив навчитися”, – зізнається Іван Іванович.

Чи не щонеділі ходить він до церкви за кілька кілометрів. “Комуністи Бога не любили, – каже. – Недарма їх усі комуняками називають. А я Бога люблю”.

Любить Іван Іванович і пожартувати. Каже, що сміх продовжує життя.

На запитання “А ще, діду, сто грамів горілки випити можете?” він тільки усміхається, а потім додає: “Якщо треба, то чому ж ні”.

Лілія БОНДАР, Старовижівський район

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*