Уродженка Любомля, теперішня громадянка Литви — Мирослава Суднік, виїхала з рідного міста ще в 1985 році, і з того часу проживає поза межами нашої країни. Її батьки, на жаль нині уже покійні, були відомими в нашому краї людьми.
Батько, Петро Савелійович, працював начальником пожежної охорони, а мати, Марія Дмитрівна, медсестрою в райлікарні. Дізнавшись про візит нашої колишньої жительки на батьківщину, запросили її до редакції, щоб поспілкуватися…
— Мирославо, як ви потрапили до Литви?
— Після восьмого класу поїхала навчатися в Латвію, де в цей час проживала моя старша сестра Лариса. Після завершення навчання по розподілу направили на роботу в Литву, оператором на залізниці, там вийшла заміж. Чоловік Йозас також працює на залізниці оператором-комп’ютерником.
Народили та виховали двох дітей. Проживаємо в невеличкому містечку Радвілішкіс неподалік Шауляя. Місто не набагато більше, ніж Любомль, але в ньому є машинобудівний завод для сільгосптехніки, вагонне депо. Його ще називають залізничною столицею Литви.
— З 1985 року минула ціла епоха, змінилися і країни, і устрій в них, та й прогрес, який крокує семимильними кроками, змінив світ. Як вам теперішній Любомль?
— Дуже сподобався, особливо центр, став набагато акуратнішим, будинки чистіші, стадіон обновили, церков нових побудували… Шкода, що розвалили кінотеатр, така була дуже гарна і неповторна будівля, з якою пов’язано багато приємних спогадів.
Більше парків було, але загалом враження позитивні. Багато хто зі знайомих впізнає, навіть ті, з ким у дитячий садочок довелося ходити, з однокласниками зустрічалась.
Взагалі слідкую за нашим краєм через Інтернет. Дивлюсь українські передачі, в основному пізнавально-розважального напрямку, політикою майже не цікавлюсь.
Сподобалось у нас і пану Йозасу.
— Я би замість відпочинку в Єгипті краще сюди приїжджав, — ділиться враженнями чоловік. — Тут хоча б є з ким поспілкуватися, люди привітні, доброзичливі, всі переживали, чи маємо де переночувати, поїсти, запрошували до себе. Природа тут гарна, озера…
— Дуже вдячні з сестрою за те, що доглядають могили наших батьків (цією справою переймається ветеранська організація працівників внутрішніх справ, адже колись пожежники і міліціонери підпорядковувались одному відомству — авт.), — далі долучається до розмови пані Мирослава. — У нас в Литві також прибирають старі могили, і не важливо, чи то захоронення бійців Червоної армії, чи німецькі — націоналізм дев’яностих років уже давно не в моді, люди живуть нормальним життям.
Користуючись запрошенням місцевої ветеранської організації працівників внутрішніх справ, наші гості разом з іншими вшанували усіх колишніх працівників МВД біля пам’ятного знаку (див фото на 1-ій стор).
— У нас багато людей виїжджають за кордон… Чи не важко вам, українці, серед литовців, зокрема з мовою?
— Литовську мову давно вивчила, навіть спеціально складала іспит. Погано, що є кордони. Щоб їхати навпрошки через Білорусію, нам потрібно візу відкривати, тож довелося добиратись через Польщу. Зараз багато людей і у нас виїжджають за кордон… Сестра моя проживає в Англії. Маю дочку і сина — також живуть в Англії.
Там, до речі, нещодавно дочка ходила на народні гуляння — аналог нашого свята Івана Купала. Одягнула бабусину вишиванку, казала, бабиним духом пахне. Тож, користуючись моментом, купила тут їй вишиване плаття. Також знайомі коли дізналися, що їду сюди, сала замовили домашнього, але вже тут нам стало відомо, що через митницю його не можна провозити.
— Які відмінності між Литвою і Україною відразу впадають у вічі?
— Шкода, що тут в людей такі малесенькі зарплати та пенсії, а ціни на продукти вищі, ніж у Литві. У мене зарплата тисячу євро, і це вважається зовсім небагато. Сміття тут скрізь валяється. В Литві недопалка ніде не побачиш на землі, курити можна тільки там, де є урна для сміття.
Пляшок також ніхто будь-де не викидає. Коли в магазині купуєш якісь напої в пластикових пляшках, то залишаєш там заставу, приносиш порожню тару і гроші тобі повертають. Алкоголь продається з дев’ятої ранку до десятої вечора.
Коли ми запитали у наших гостей, хто очолює країну, де проживають, вони на хвильку задумались, пригадуючи, хто зараз обіймає посаду президента.
В Україні ж повно таких людей, які знають прізвища чи не усіх депутатів Верховної Ради, та ще й кількох скликань, але живемо ми, незважаючи на ці «фундаментальні» знання усе-таки гірше… Це іще одна відмінність між нами та ними. Може, варто зробити висновки?
Віктор ПИЛИПЕНКО («Наше життя», 26 липня)
Залишити коментар