Щороку перед Великоднем господині переймаються, як гарну паску спекти, за яким рецептом і яке борошно взяти. Хто харківське борошно хвалить, хто вінницьке, а дехто – херсонське.
Зізнаюся, я теж піддаюся цій передсвятковій істерії, – пише Ніна Романюк у “Віснику”.
Мій тато Віктор Романюк, почувши це, лиш сумно хитає головою:
– Діточки-діточки… Як паска може поганою бути? Мати моя колись пекла її чорну-пречорну, з житньої муки. Бо про пшеницю ми навіть не чули. Я тепер кожен день біліший хліб їм, ніж та паска була. До кошика з лика покладе мати ту хлібину, пару яєць, ковбаски кусіньчик – от і вся великодня смакота. Хіба ще масла збере грудочку. Принесе з церкви свячене – яке ж воно миле та любе те розговіння!
Коли у 1941-му війна почалася, татові було дев’ять літ. А вже через рік йому довелося стати єдиним чоловіком у хаті. Бо батька, мого діда Петра, на глухому білоруському хуторі застрелили німці. Сусідка настукала, ніби він самогон для партизанів гонить.
Коли німці прийшли з облавою, дід справді гнав горілку. На хрестини найменшого сина, мого дядька Матвія. Він встиг вискочити через вікно і побіг у поле. Там його куля й наздогнала. А сусідка, коли німці вже відступали, втекла за кордон. Казали, прожила все життя у Франції.
Я ж з дитинства пам’ятаю самотній хрест у полі. Його поставили на тому місті, де вбили діда. Щоразу, коли їздили у гості до білоруської бабусі Шури, зупинялися біля нього. Тепер після меліорації там усе поросло самосівом. І хреста того давно немає. А дід Петро назавжди залишився для мене тридцятирічним…
Бабця Олександра залишилася з чотирма дітьми на руках. Татові моєму було десять, дві менші сестрички, а наймолодшому – кілька місяців. Косити, орати, молоти зерно у жорнах – усе це було на татових плечах. У свої десять сирітських літ він став головним помічником для матері.
Ніколи не забуду, як бабуся розповідала, як їх, усіх мешканців довколишніх сіл, німці вигнали рити окопи. Колону гнали через ліс. Хтось пустив чутку, що женуть людей на розстріл, і вони самі копатимуть собі могили. Почалася паніка, усі кинулися тікати до лісу. Побігла й бабуся з найменшеньким, Матвієм, на руках. Через трохи зрозуміла, що загубила трьох старших. Тоді поклала малого на болотяній купині й кинулася назад. Опам’яталася від дитячого крику. Повернулася до малого, забрала. Через деякий час втікачі вийшли з лісу – і старші діти знайшлися. Але до кінця своїх днів бабуся не могла пробачити собі ту хвилину слабкості, що покинула мого дядька Матвія помирати на болоті.
Незадовго до Великодня 1944 року їхнє село Волосані разом з іншими селами й хуторами довкола Янова (нині Іваново Брестської області) німці примусово евакуювали, бо там мала проходити лінія фронту. Із собою можна було взяти лише якийсь клунок з одежиною. Щоправда, дали підводи, й малі діти їхали, а не йшли пішки. Тато весь час згадував, як німецькі солдати пригощали їх цукерками.
Половину весни і пів літа сім’я митарилася по якихось знайомих, жила в бараках. Додому повернулися аж перед Петром і Павлом.
– Господи, у нашій хатині не було жодного цілого скла. А підлога – чорна від блощиць. Картопля в ямі погнила, городу нема, бо нічого не встигли посадити перед евакуацією. Сам досі дивуюся, як ми тоді вижили. Мати брала ту гнилу бульбу, виполоскувала крохмаль і якісь галушки варила. І ще жито врятувало. Якраз воно дозрівало й почали косити, молотити й хліб пекти.
Потім дід десь у чужому селі впізнав нашу корову і з боєм забрав додому. Корівчина та нас і виручала.
Сіяли ми просо, жито, трохи вівса. Щоб хліба мати напекла, те жито в жорнах треба попотягнути. А скільки тої сили у руках дитячих. Щоб каші поїсти, теж треба було наробитися. Просо в ступі товчеш-товчеш, а воно аж вистрибує, таке тверде. Сто потів зійде, поки його наб’єш на кашу.
А тепер пішов в магазин, купив готового пшона, рису, гречки, муки якої хочеш. І ще люди кажуть, що погано жиється…
Часто згадує тато своє важке недитяче дитинство, яке минуло у Білорусі. А вже понад шістдесят літ він живе у селі Раків-Ліс, що у Камінь-Каширському районі.
Залишити коментар